21 (2)

Іти за власними маячками виявилося не такою простою справою. Зір швидше заважав, ніж допомагав, а варто було Льєну заплющити очі, як під ноги лізли гілки, коріння, каміння або особливо соковиті бур'яни. Дамір та Варасса його притримували. Потім, дійшовши до дізнавачів і знову позичивши в них коней (принагідно розповівши, куди і навіщо прямують вночі, і отримавши потужний амулет-маяк, щоб дізнавачі могли вирушити слідом) трійця спробувала прискоритися. Але виявилося, що занадто швидко їхати не можна — Льєн втрачав нитку, що простяглася від мачків.

А потім дурних студентів ще й у підлісок понесло, через який вилася не дуже переконлива стежка, і коні стали швидше заважати, ніж допомагати. Дамір та Варасса злізли на землю і далі повели їх на поводу. Льєн залишився сидіти верхи, точніше, лежати на кінській шиї. Так зосередитися на маячках виявилося найлегше. А кінь слухняно йшов слідом за приятелями. Та й звернути зі стежки навряд чи міг, ніде йому було протиснутися.

Стежка коням не подобалася. Вони ворушили вухами, і часом схропували.

Варасса тримав у кулаку щитовий амулет. З тих, які треба зламати і щит з'явиться. Не дуже міцний, зате швидко. І поки його пробиватимуть, якраз вистачить часу, щоб сплести щось краще.

Студенти, Ваня та Томія про щити, на відміну від досвідченого мага, зовсім не думали. Вони просто йшли вперед, намагаючись робити це швидко і менше при цьому шуміти.

Власне, про свою безпеку замислювався лише Ваня, який щиро вважав, що краще бути живим боягузом і перестраховиком, ніж мертвим героєм. Тому, коли він відчув тварину, що бреде паралельним курсом, їжак був вручений Шелесту, зі словами, що руки втомилися, а сам власник ледве не зніс головою молодий клен, перед яким стежка роздвоювалася, щоб відразу ж за ним знову злитися воєдино.

Тварина, на щастя, чинити опір не стала, слухняно пішло далі, трохи відстала від компанії, пробираючись через підлісок, зате потім побрела стежкою, не наближаючись, але й не відстаючи.

А трохи лівіше між кущами та молодими деревцями протискалася ще одна людина. Чоловік, який лаявся незрозумілою мовою. Про плетіння, здатні допомогти бачити вночі не гірше, ніж удень, він навіть не чув. А якщо й встиг почути, вважав це байкою і майже одразу забув. Підсвічував він собі крихітним вогником, двічі мало не влаштував пожежу, три рази впав, але пробиратися через поросль не переставав. Він дуже боявся прогаяти силу, яка яскраво й рівно горіла, підозрюючи, що її носителька вирішила піти з міста. Шукати її знову, тільки-но знайшовши, чоловік не збирався. Настав час ловити.

Стежка зникла так несподівано, що студенти, Ваня і Томія навіть не одразу це зрозуміли — так і йшли деякий час галявиною в той бік, куди дивився їжак.

Галявина була невелика, кругла, з каменем, що загадково стирчить посередині. Цей камінь був такий недоречний посеред лісу, що ніхто навіть не здивувався, коли їжак довів до нього, а потім зафиркав, дивлячись із рук Шелеста вниз і пориваючись зістрибнути.

— Цікаво, — сказала Томія, насупившись.

— Підземелля, мабуть, — задумливо пробурмотів Ленц. — Ви всі не місцеві і, напевно, не чули казку про місто Білої Діви. Жила, нібито, у цих місцях одна дуже сильна діва-чарівниця. Гарна була і добра. І місто її процвітало, котре вона захищала магією від різних напастей. До нього ні погані люди не могли зайти, ні хвороби. А ще ця діва дуже не хотіла заміж, боялася, що з чоловіком може не поталанити. Не дарма боялася. Тому що зрештою прийшов до цього міста якийсь завойовник і пообіцяв його зруйнувати, якщо діва не стане його дружиною. Ну, вона й стала. А чоловік одразу замкнув її у вежі і почав наводити свої порядки. Діва, правда, була не дурна. Покірно сидіти та страждати над вишивкою у своїй вежі не стала. А зайнялася грандіозним магічним ритуалом. І коли її чоловік вкотре вирушив на полювання, сховала своє місто від нього під землею. Тільки верхівка найвищої вежі залишилася стирчати.

— І люди там усі померли з голоду, якщо їх одразу не засипало, — буркнув Ваня, постукуючи кулаком по каменю.

— Ні. Вони просто зникли. Перенеслися кудись. Або заснули. Або досі там якось дивно живуть, а ті хто потрапляв в підземелля не змогли їх побачити. Загалом різні версії є. Усі сходяться тільки на тому, що діва досі спить у своїй вежі і чекає, доки її звільнить хтось чесний та шляхетний.

— Хм, — озвався Ваня.

— А якось туди потрапити можна? — спитав Шелест. — Якщо, звичайно, ці підземелля справді існують.

— Якось потрапляють. Але завжди випадково. А потім виходять нагору у різних місцях. Тут навіть маги зі столиці приїжджали, вивчали. І також потрапили під землю без проблем. Щоправда, сказали, що це просто давні руїни, що залишилися після якогось катаклізму. Місто зруйнувало, а підвали та різні підземні переходи залишилися. Мабуть, були міцніші, ніж місто. І жодних сплячих дів там не знайшли. Може просто погано шукали.

— Ага, — азартно сказав Ваня. — Отже, нам треба туди якось потрапити. Цей камінь не зміщується?

— Не маю уявлення, — зізнався Ленц. — Я про нього навіть не чув жодного разу.

Ваня відразу спробував камінь зрушити, упершись у нього плечем. Потім трохи походив навколо, як лисиця, що мріє влізти в курник. Постукав. Потикав пальцем і вирішив:

— Щось із ним точно не так. Може, його магією треба?

Студенти та Томія переглянулись. А потім по черзі почали намагатися вплинути на магію.

Каменю на цей вплив було відверто начхати.

— Ось зараза, — сказав, зрештою, Шелест і з просто штовхнув неподатливий камінь.

Знизу нагору і трохи вліво.

Камінь невпевнено рипнув, а потім узяв і перекинувся, ледь не задавивши їжака.

І виявилося, що це просто велике кам'яне яйце, що затикало дірку. І всього треба було змістити в нього центр рівноваги, докласти зусилля правильно. А краще взагалі скористатися важелем.

— Сходи, — сказала Томія, зазирнувши в дірку.