15 (2)

Храм був світло-сірий, не виблискуючий красою, зате пригнічуючий ґрунтовністю. Він здавався величезним, хоча найвища вежа навряд була вищою за королівський палац і навіть корпуси зельєварів у тій школі, де навчався Льєн. Зачинені ворота були під стать храму — дубові, наче зняті з петель у напівзруйнованій фортеці.

— Стукаємо? — задумливо спитав Ленц, торкнувшись кінчиком пальця до бронзового молотка, прикованого ланцюгом до ручки.

— Стукай, — дозволив Льєн і чомусь усміхнувся.

І Ленц постукав, вистукавши життєрадісну мелодію веселої кабацької пісні.

На стукіт миттєво відкрилося віконце в правій стулці, до того зовсім непомітне, і звідти висунулась лиса чоловіча голова. Невдоволено глянула на Ленца. Порадила йому подібну паскудність вистукати у себе на голові. А решті веліла йти вздовж стіни вліво і шукати відчинені двері. Ще й бовдурами обізвала.

— Хм, — задумливо відповів Льєн, і голова зникла, на прощання чимось клацнувши.

Компанія переглянулась і пішла вздовж храму. Потім натрапила на стежку і пішла по ній. А потім справді вийшла до відчинених дверей. Простеньких таких, ненадійних на вигляд. А одразу за дверима виявилася жінка. Найзвичайніша на вигляд. Вона стояла, склавши руки на грудях, і дивилася так, ніби чекала чоловіка, що загуляв, і винаходила для нього всілякі кари.

— Ага, — сказала вона, побачивши гостей храму. — Ви, значить.

І зненацька посміхнулася.

— Того-цього, — пробурмотів Льєн.

— А сам винен, — сварливо озвалась жінка. — Захотів подивитися світ і визначитися, ось світ тобі випробування і підкинув, тепер визначайся, якщо досі нічого не зрозумів.

— Я зрозумів. Я тут взагалі з іншого приводу. Ось — і широко вказав рукою на студентів та Томію.

Жінка примружилася, якось дивно посміхнулася.

— Ти небачене і йолоп. А ще ти кара для дурної матері. Ходить тепер, мабуть, під парканом, виглядає дитинку, якої давно там немає. Тому що таке небачене світ дарує тільки раз, а якщо дар не приймають, то й інших дітей не дасть, — сказала, підійшовши до Ленца і тицьнувши пальцем йому в груди.

— Е-е-е-е… небачене? — здивувався Ленц.

— Наділений силою. У роді, де цієї сили зроду не було в жодної з гілок. Нема звідки їй узятись, а вона взялася. Сила через це тебе веде, та й оберігає. А будеш добре вчитися і не так часто намагатись скрутити шию, може, ще й гарним магом станеш. Любить світ таких небачених, напевно, тому що багато сил у них вкладає. Хоча нелюди кажуть, що це просто випадкові зміни у якихось частинках нас. І саме тому такі зміни можуть принести у світ щось нове. Бо раніше таких змін не було. А навіть якщо були, просто спали і на твоїх предків не вплинули — невелика різниця. У тобі воно прокинулося. А ти, бовдур, не цінуєш.

— Хм, — тільки й зміг сказати Ленц.

— Ти! — Жінка різко обернулася до Даміра і знову посміхнулася. — Ти просто щасливчик. Тебе могло б не бути, але це ти й так знаєш. А так, нічого особливого, розпитай сім'ю про прадіда, а потім їдь до школи краще і тобі пояснять, що з твоїм слабким даром передбачення робити. А ще вір інтуїції, та й про розум не забувай, тобі корисно.

— Ага, — задумливо озвався Дамір. — Якщо так, то все збігається. Я просто відчував, що треба зробити, щоби пощастило.

— Вибирав потрібний камінь, — пробурмотів Льєн, але на нього ніхто не звернув уваги.

— А ось з тобою важче, — сказала Шелесту. — З твоїм батьком щось не так, що не бачу, далеко занадто. Але ти насправді не невдаха. І не щасливець, хоча всі твої невдачі закінчується не так погано, як могло б, а іноді й зовсім добре. Дар у тебе такий, дивний. Так іноді буває. Одним дано знаходити скарби та стару магію, ось як одному його знайомцю. — Жінка глянула на Льєна і ще раз усміхнулася. — А іншим — пригоди, рани світу, портали в інші світи та інші дивні речі. Якщо щось незвичайне десь недалеко, воно тебе притягне. А це може бути будь-що. Хоч стара дороговказна мапа, хоч злетівший з розуму тьмапоклонник, а хоч і дивна дівчина.

Жінка зітхнула і подивилася на Томію.

— Я не… — спробувала щось сказати вона, але жінка тільки махнула рукою і пробурмотіла, що її черга ще прийде, а потім знову подивилася на Шелеста.

— Можна навіть сказати, що ти невдаха. Напрочуд вдачливий невдаха, інше визначення знайти складно. Дива та загадки часто небезпечні, а тебе до них тягне. Хоча ти не невдаха насправді. Така дивність. Будь обережніше. Тому що мало що, раптом одного разу зустрінеться щось таке, чому черепом горлянку не заткнеш. Але твої дивні рішення можуть бути найправильнішими. Більше, ніж ти, ніхто про дивні місця не знає. Хоч і ти не знаєш.

І посміхнулася.

А Шелест тільки й зміг здивовано поморгати.

— Та й у хорошу школу теж вирушай. Може, знайдуть щось зрозуміле, що можна розвинути та виростити. А ще, якщо тобі дуже хочеться звідкись піти — йди. Тому що може виявитись, що не просто так тобі цього хочеться, що там стало небезпечно.

Шелест кивнув.

— І не бійся.

— Я не боюся, — сказав хлопець, а жінка лише посміхнулася.

І повернулась до Томії.

— Так, тепер ця чудова діва. Обманщиця. У тобі дуже багато самовпевненості і тебе дуже сильно розпестили, такі вже в тебе батьки, спочатку балують слабкість, а потім самі ж незадоволені. Але ти знайшла силу та зробила вибір. І ти більше не бутон, проте ти вже знаєш. І… Ох, і далі сама вибирай, як вибереш, так воно й буде. Що вибереш, те й твоє. Ти взагалі щасливиця, іншим вибору не дають. Втім, ті, кому дають, частенько стоять, як кози на роздоріжжі, і сподіваються, що за них хтось вибере. Сміливості не вистачає. А ти смілива. Тож вибирай і нікого, потім, не звинувачуй.

Томія злякано кивнула. Пророків вона взагалі не любила, а ця була ще якась дивна, шляху не пропонувала. Натомість розповіла, що є в кишенях та у заплічній сумі. Дивно.

— Тепер забирайтеся, мені ще з одним хлопцем треба поговорити, а поки ви тут, він не з'явиться.