розділ 12

Чому не можна ображати магів

Міський голова і голова варти Жабиного Рова непогано провели час учора, і так собі його провели з ранку, заганявши бідних цілителів, але добившись того, що головний біль зник. Зовсім погано цей час для обох почав проходити, коли вони ризикнули покинути кабінет голови, в якому лікувалися вранці і добре проводили час у компанії вітряних панянок увечері. Окрім панянок там були й інші чоловіки, і загалом нічим таким поганим вони там не займалися. Лише грали в карти. А панянки були потрібні для прикраси вечора.

Що дружини обох шляхетних чоловіків відмовлялися розуміти. І через що зустрічали їх сидячи на лавці для прохачів з таким виглядом, немов чоловіки їх вигнали з дому, в чому були, ще й штовхнули наостанок. І якщо з дружиною міського голови щось таке можна було зробити, якщо забути про її батька-купця, якому нещасний зять заборгував стільки, що не смів на благовірну навіть голос підняти, то дружину голови варти боялися навіть каторжники. Особливо коли вона впирала руки в боки, виставляла щелепу вперед і грізно зводила брови. А потім ще й важко ступала, будячи в бідних мужиках невиразні спогади про божевільних биків, а в декого і про драконів.

Одягнені обидві жінки були в рожеві сукні з мереживами, нашитими густо і багато. Тоненькій дружині міського голови воно навіть на диво личило, а ось дружину голови варти робило схожою на бегемота у хмарі. І лякала вона через це навіть більше.

Чоловіки, побачивши дружин, відразу зрозуміли, що даремно вийшли. Та й те, що день, що почався так погано, добре не закінчиться, теж зрозуміли. Але відступати було вже запізно. Ганебних втеч назад у кабінет, дружини точно б не пробачили.

Вислухавши від шляхетних дам усе, що вони про них думали, нещасні чоловіки зовсім зажурилися, а потім втекли. Нібито у справах. До в'язниці. Вона їм видалася найнадійнішим місцем, щоб сховатися.

Як потім виявилося, вони на її рахунок дуже помилялися.

***

— Ну, як у нас справи? — з награною бадьорістю спитав голова варти, заходячи до башти на пагорбі.

Стражники, що різалися в карти за розхитаним столом, швиденько цю справу згорнули, переглянулися, а потім один чомусь зблід, а другий спробував бочком прослизнути в дверцята, що вели до камер. І якби головний стражник прийшов один, у нього це цілком вийшло б, але маневри помітив міський голова і голосно здивувався.

Стражник одразу повернувся на місце і став надто широко посміхатися, чомусь забувши привітати начальство за всією формою. А його приятель, що впорався з розпихуванням по кишенях карт, став ще блідішим.

— Так… — похмуро мовив головний стражник і почухав потилицю. — Що ви тут без мене зробили? Знову якогось купця закрили, щоб інший купчик його обігнав і першим доїхав до ярмарку в П'ятилиснику?

Стражники замотали головами. Переглянулись. Сумно зітхнули. А потім той, що був блідий, почав каятися, не чекаючи, поки начальство саме піде і подивиться на поповнення в камерах.

— Маги, — сказав він сумно. — Там, звідки вони виходять млявими та тихими.

— Буяли в шинку? — зацікавився голова, який знав про камеру, що вміє утихомирювати буйних магів.

Взагалі, кидати магів у ту камеру офіційно було заборонено. Десяток років тому там хтось узяв і помер, добре болото було поруч і цей факт вдалося приховати. Кілька років по тому хтось із упокорених здогадався, що недарма це і поскаржився на в'язницю. Але там пощастило, і камера своєї магічної суті чомусь не виявила. Ось після цього користуватися нею стали обережно, тільки якщо маги зовсім нахабніли. І по одному там нікого не закривали. Компаніями маги там не помирали, хоча іноді доводилося їх відправляти до лікарів. І загалом камера була штукою корисною. Одного разу, завдяки їй, навіть зухвалий хлопчисько не встиг вчасно доїхати до душеприкажчика, і спадок отримав його брат, який добре за це заплатив. Ось тільки користуватися цією камерою без найвищого дозволу начальства звичайні стражники не мали права. Тому й перелякалися.

— І кого ви там закрили? — поцікавився голова.

Стражники переглянулись, подивилися на начальство і, отримавши його кивок, поспішили задовольнити цікавість головної людини у місті. Імен вони спитати не здогадалися, тож просто вивали на стіл речі заарештованих.

Голова підійшов до столу. З цікавістю поворушив речі, а потім, негарно відкривши рота, вирячився на меч.

— Не може бути, — з жахом прошепотів він, обережно взяв меч за піхви і, не ризикуючи його витягати, довго розглядав рукоятку. Наче там могло щось змінитись. Герб, вплетений у кленові гілки, переплавитись у щось інше. Або ворон із нього кудись подітися. — Не може бути.

Головний стражник з цікавістю підійшов ближче.

А голова, нарешті, схаменувся, злісно витріщився на стражників і заволав:

— Ви когось заарештували, ідіоти!

— Він вашу дочку пограбував і… — забелькотів один із стражників.

А другий, мабуть з переляку, видав:

— Та звідки у волоцюг стільки грошей? Вони ще й купців щипали, точно вам кажу!

Міський голова клацнув від несподіванки щелепою. Витріщився ще більше і тільки приготувався закричати ще голосніше, як дверцята, що ведуть до камер, з гуркотом впали, і звідти вийшли чотири білі привиди.

Блідий стражник від несподіванки по-жіночому заверещав і з місця заскочив на стіл, погримівши нагрудним обладунком і мечем. Другий почав задкувати, створювати охоронні знаки, а потім і спробував сховатися за начальство.

Один із привидів, бачачи подібну справу, голосно засміявся.

Другий проникливо завив і пообіцяв відкусити комусь голову.

Третій загадково посміхався.

А четвертий гримнув по столу чимось схожим на мідну тарілку, зігнавши звідти стражника, похмуро на всіх подивився і велів:

— Постав меч, придурок!

Голова слухняно впустив меч собі на ноги і відскочив від нього, як від змії.

Привид хмикнув, поплескав себе по рукаву, здійнявши в повітря хмарку білого пилу і посміхнувся. Ще раз обвів усіх похмурим поглядом і поцікавився: