розділ 11

Добрі справи караються

До містечка з поетичною назвою Жабин Рів Льєн, студенти та підібрана в болоті втікачка дійшли лише ближче до обіду наступного дня. Добре хоч заночували не на острівці посеред болота, а на хуторі. Жителі цього хутора збирали корисні трави, болотяні ягоди, вирощували рибу у викопаних для її розведення ставках, а восени ще й полювали на качок і гусей, що зліталися на болото.

Допомога магів у всіх цих справах їм була не потрібна, але переночувати вони пустили і навіть нічого за це не попросили. Мабуть осідали на там люди, які теж встигли побродити і знали, що ночівлі під небом не такі прекрасні і романтичні, як це описують у пригодницьких романах і навіть деяких піснях.

А ось у Жабиному Рові населення виявилося іншим.

Волоцюг тут явно не любили, навіть якщо вони маги. На хлопців дивилися з підозрою. Томію Льєн, що вже тут бував, від гріха подалі з собою не взяв. Позичив свій плащ, велів не злазити з коня для більшої представництва, не знімати капюшон, щоб не привертати зайвої уваги, і разом із запискою відправив на окраїну містечка до якихось знайомих. Дівчина навіть не сперечалася. Їй вистачило бабки, що плюнула під копита коня, на якому сиділа світловолоса красуня, і обізвала Томію шаленою шадибою, що б це слово не означало. Напевно, якби поряд не йшли хлопці, ще й клюкою спробувала б побити.

— Років сорок тому тут було таке ж село, як те, в якому ми на весіллі побували, — розповідав Льєн, впевнено ведучи студентів до портальної пошти. Він чомусь вважав, що їм слід надіслати звідти звіт про проходження практики. Не забувши написати, що там, де вони мали це зробити, такої можливості не було. — А потім так вийшло, що воно стало вузловою точкою на перетині торгових шляхів. Якщо їхати цією стороною болота, до Нового тракту трохи ближче. А ще кікх-хей почали купувати земляну олію, а її якраз із цього боку болота добувають у якомусь рукаві. Ось містечко і виросло, буквально за чотири роки. Щоправда, після цього його зростання зупинилося, але міський голова тут з'явився. І зайва гордість, незрозуміло за що, у місцевих жителів також. Разом із підозрілістю. Їм чомусь здається, що кожен мимопроїжджий або той, хто проходить, тільки й мріє, як би тут осісти і зіпсувати життя тим, хто осів раніше.

— Хм, — зневажливо сказав Ленц. Інші промовчали.

Містечко справді не вражало. Порівняно з ним навіть П’ятилисник здавався містом-мрією, мало не казкою. А тут — будинки явно зібрані нашвидкуруч, в якості тимчасових, але потім так і не перебудовані. Деякі навіть покоситися встигли. Інші почорніти, а може навіть прогнити. Де-не-де їх ремонтували, і нові світлі дошки здавались відмитими від сажі.

Натомість мешканці явно намагалися показати, наскільки у них все гаразд. Жінки та дівчата були одягнені яскраво, наче на свято зібралися. Чоловіки хизувалися шовковими хустками і товстими срібними ланцюгами, що по-модному з'єднують лівий рукав і нагрудну кишеню. Шелесту почало здаватися, що він розуміє, чому ніхто тут так і не збудував тямущий будинок. Якщо витрачати гроші на подібну дурню, то й через сто років його не збудуєш.

Проте до портальної пошти хлопці дійшли без пригод.

Льєн надіслав комусь листа з розповіддю, як про їжаків, так і про те, що підібрав недоучок, яких відправили на пошуки пригод їхні дивні викладачі. Студенти написали звіт, не забувши описати їжачків і обізвавши їх породженнями магічних обурень. Так звучало страшніше.

А ось на виході з поштового будинку пригоди їх таки наздогнали.

На вигляд ці пригоди були симпатичні, і навіть милі дві дівчини. Одна в ліловій шовковій сукні з мереживами на рукавах і дивовижною срібною вишивкою на ліфі. Ленцу навіть здалося, що там були вишиті літаючі машини кікх-хей, хоча Дамір стверджував, що птахи. Друга одягнена простіше, зате справжня красуня і добре це знає.

Перша дівчина тоненько схлипувала, спираючись на другу, і помітно кульгала. Сукня справа була забруднена в пилюці, капелюшок зі скляним гроном винограду збився і некрасиво стирчав не облагородженим виноградом боком вгору. Виявилося, вона зламала підбор, потрапивши ним у щілину між дошками, перекинутими через якусь знамениту, ніколи не висихаючу калюжу, впала, забруднилася, вдарилася і взагалі була дуже нещасна.

Красуня виявилася зовсім не її служницею, а донькою власника магазину з солодощами, до якого дівчина в шовках бігала потай від батьків та няньки. Романтики їй захотілося. Льєн від цього факту навіть зворушився.

І не зміг кинути дівчину у біді.

Довів її до будинку — двоповерхового, з кам'яною вежею, прибудованою ліворуч, але загалом такого ж чорного, перекошеного та негарного як і всі інші. Передав на руки няньці, що ридала, чомусь вирішивши, що її вихованку вкрали болотні духи. І вже майже відкланявся, підганяємий бажаючими хліба і чистих ліжок студентами, як дівчина, що трохи прийшла до тями, помітила кільце на мотузочку, що вивалилося з-за ворота рятівника.

І ось тут ця бідна страждальниця враз перетворилася на щось інше. Обличчя в неї стало як у тієї лисиці, що побачила курку, котра вирішила погуляти вночі. Шелесту про цю лисицю тато колись казку розповідав. Лисиця завмерла, плавно зробила крок вперед, забувши про зламаний підбор і практично смертельне поранення, спробувала кокетливо поправити капелюшок, не відриваючи погляду від блискучого кільця, а потім томно проворкувала:

— Це воно, те що ідеально підходить до бальної вишивки.

Нянечка охнула і сплеснула руками.

А дівчина ще раз зробила крок, гордо задерла підборіддя і безапеляційно заявила:

— Даю чотири золоті, більше воно не варте.

Льєн хмикнув. Ленц, якому здалося, що це смішно, взагалі заіржав. А нянечка забурмотіла про те, що не можна ж так, через що була неввічливо послана на кухню до якоїсь старої подружки, яка теж нічого не розуміє.

— Гаразд, п'ять, — процідила дівчина, втупившись на Льєна.

Він зітхнув.