7 (2)

— Щось тут не так, точно вам кажу, не так. Я з батьком на полювання ходив, тож… — Шелест уже хвилин п'ять намагався пояснити, чому не треба йти далі.

Кінь був із ним солідарний і за час млявої суперечки із задоволенням об'їдав кущ, усипаний дрібними зеленими ягідками. Шелесту навіть здавалося, що він упізнав у цих ягодах дуже отруйні. І що кінь теж їх впізнав, тож і жере з такою запопадливістю, вирішивши отруїтися на зло господарям.

— Подумаєш, надто тихо. У цьому лісі і не було голосно, — продовжував сперечатися з Шелестом Ленц.

— Тут тварин давно розігнали та вибили, — додав Дамір. — Залишилися лише обережні. А ми так смердимо димом, що від нас навіть птахи розлітаються, боячись знепритомніти через цей чудовий аромат.

— Та не в тому річ, — зневірившись достукатися до друзів, сказав Шелест. Ось як їм пояснити, що мисливське чуття прямо кричить, що йти далі цією стежкою не варто? Тому що тиша дивна і навіть моторошна. І не в прокопченому одязі справа.

— Назад я не піду, там змії, — уперся Ленц.

— Ага, перепливли струмок, відростили крила і кинулися мстити нам за свій дім, — похмуро сказав Шелест.

— Може, звернемо вбік? — спробував запропонувати компроміс Дамір.

На нього з обуренням подивилися обидва друга. З одного боку, вже було болото, що півмісяцем дотягнулося майже до того струмка, за яким залишилися змії. З іншого боку, чи то ураган, чи ще якась напасть повалила дерева в яр, причому так «вдало», що їх навіть селяни не почали розтягувати на дрова.

— Якщо поспішимо, то встигнемо до вечора дійти до цього села, Старе Болото, яке, — навів аргумент Ленц.

І Шелест погодився йти далі. Ночувати в лісі, де навіть вдень повно комарів, йому теж не хотілося.

— Гаразд, ідемо, — зітхнувши, сказав він.

Коня з трудом відірвали від напівобгризеного куща. Ленц першим гордо пішов далі. Першим дійшов до галявини, як на замовлення, майже круглої, дуже світлої, зарослої зеленою травою і синіми квітами-собачками. Стежка по галявині вилася як нетвереза ​​змія, чи обминала щось невидиме під травою, чи першопрохідникам дуже не хотілося знову повертатися в сутінки під деревами, наповнені комариним дзвоном.

— А знаєте, ось тут я згоден і переночувати, — життєрадісно сказав Ленц, дійшовши майже до середини галявини.

І його, мабуть, дуже любили якісь боги. Тому що вони негайно виконали це бажання. Ленц зробив ще крок, перетнувши невидиму лінію, і над галявиною розгорнулося ловче плетіння, підвішене на нитці-павутинці, натягнутій через весь вільний простір.

— Що за?.. — тільки встиг спитати здивований хлопець і злетів у небо в силовому мішку.

Друзі та кінь послідували за ним. Хлопці при цьому матюкалися, а нещасна тварина видавала такі хрипи, наче це були останні звуки її життя.

— Я ж казав, що щось не так, — похмуро сказав Шелест, коли його силовий мішок перестав розгойдуватися і хлопець виявив, що підвішений до крони дерева, що нахилилося від його ваги.

— Про магію ти не казав, — слушно зауважив Ленц.

— Зате він говорив про мисливців, щоправда, не уточнив, що полюватимуть на нас, — нагадав Дамір. — Цікаво, нас принесуть у жертву невідомим богам, чи просто посміються і відпустять?

Ленц тільки пирхнув, потягнув за нитку чуже плетіння, а потім спробував її розірвати за допомогою імпульсу сили. Нитка басовито загула і тріснула його по пальцях.

— Припини, бо ще самоспалення тут влаштуєш! — гаркнув на нього Дамір.

А Шелест спробував прийняти зручніше положення, заплющив очі і задумався про вічне. Почувався він повним ідіотом. Але таким, на щастя, не був. На відміну від Ленца, який вирішив спробувати ще й попилити нитку звичайним ножем.

***

Хазяїн пастки ніяких сигналів до неї не прикріплював і здобиччю не цікавився. Бо з'явився на неї подивитися він лише вранці.

Хлопці на той час встигли кілька разів посваритися, поцікавитися у коня, чи живий він, на що доходяга загадково промовчав, порадіти тому, що магічна пастка відлякувала комарів і навіть подрімати, хоч і було дуже незручно. Ленц персонально встиг зламати ніж, отримати опік долоні, добре хоч не дуже серйозний і переконатися, що з магічної пастки зсередини не виберешся. Тож даремно він обурювався поведінкою деяких історичних особистостей. Вони знали, що краще посидіти, відпочити, а потім спробувати вбити того, хто спіймав. Хтось там навіть мертвим прикинувся і зумів напасти раптово.

Щоправда, Дамір стверджував, що ця особистість була не історична, а анекдотична. І що прикидатися мертвим безглуздо. Власник пастки може знизати плечима та спалити труп, щоб його не закопувати.

Ленц не повірив, але прикидатись мертвим передумав.

Вранці з лісу на галявину поповз густий туман, принісши з собою болотяний запах. Хлопці, які й так встигли замерзнути в пастках, стали відбивати дріб зубами і навіть можливість бути спаленим, перестала здаватися їм такою вже поганою перспективою.

А за туманом з лісу вийшла загадкова постать, у темному плащі з каптуром. Фігурі у плащі було тепло, і вона нікуди не поспішала. Побачивши здобич, вона взагалі завмерла, почухала потилицю прямо через капюшон, а потім навіщось почала озиратися. Наче сподівалася, що слідом зараз вийдуть якісь знайомі, голосно розсміяються і будуть захоплюватися власним жартом.

— Нічого собі їжаки, — задумливо сказала постать чоловічим голосом і стягнула капюшон.

І виявилось, що це молодий чоловік. Цілком собі симпатичний, котрий кілька днів не голився, але в іншому охайний. І посміхався він приємно.

— Які ще їжаки? — розгублено спитав Дамір.

Інші промовчали.

— Чарівні. Вони співати вміють, — сказав незнайомець і знову посміхнувся. — Тут недалеко село є із обережною табличкою. Мага там убили. Але звідти приїжджають селяни на ярмарки та дружно розповідають про цих їжаків. Співають вони в них і дівчат гаремами бентежать. Чомусь південними, кактуси туди ще приплітають. Хоча всі знають, що гареми бувають тільки в деяких північних князівствах, та й тих сусіди не схвалюють. Хоча з чоловіками у них через вічні сутички не густо, жінок набагато більше і три дружини взагалі вважається нормою.