5 (2)

Кінь, котрий спіткнувся гонку не пережив. Коли Дамір, якому він належав, до нього підійшов, бідолаха вже не дихав. Застряглий в кущі, застряг там настільки надійно, що його вирішили не чіпати, а то звільниш, і він поскаче слідом за своїм другом, що зник в темряві та лісі. Цього клятого коня навіть Вишня не видивилася, хоч летіла над лісом досить довго. Чи той кінь отримав властивості хамелеона, чи знайшов яр, у який від великої радості впав, звернувши свою дурну голову, чи зустрів на шляху вовків, які не розібралися в його віці і вже встигли закусити десь у кущах.

Загалом, кінь у студентів залишився лише один, що їх зовсім не тішило.

— Мститимемося, — похмуро сказав Ленц, підморгнув Вишні, котра з цікавістю слухала людей, і похмуро пішов до спійманих конокрадів.

Діва-дракон пішла за ним слідом, похитала головою і впевнено сказала:

— Красти погано.

Чоловіки, вражені законослухняним драконом, стали каятися і просити їх відпустити. Принагідно вони доводили, що інакше просто не могли, що їм терміново треба було покинути місто, а коні студентів єдині, яких вони змогли забрати. Що якби вони знали про дракона, вони б ніколи їх не чіпали, так побігли б. Що…

— Цікаво, що у них в сумках? — задумливо спитав Дамір, згадавши, що ці сумки мужики не кинули, навіть знаючи, що десь поруч дракон.

— Напевно, щось цінне, — азартно сказав Ленц і пішов перевіряти свою теорію.

А конокради засумували ще більше і дружно почали доводити, що нічого, що може стати в нагоді друзям цілого дракона, там немає. Зовсім нічого. І перевіряти не треба.

Ленц прискорив крок, погладив затихлого в кущі коня по загривку й насилу витяг одну з приторочених до сідла сумок.

— Зелена черепаха, — із захопленням сказав він, зазирну в неї.

— Що там? — спитав Шелест.

— Ти не повіриш, але скарб, — відповів Ленц і з підозрою подивився на Вишню. — А знаєш, мабуть варто тобі зустрітися з цією милою дівчиною, як на твоєму шляху одразу трапляється скарб.

— Тому треба зустрічатися частіше, — зі знанням справи зробив висновок Дамір.

Шелест хмикнув і теж пішов до сумки.

Клад, у порівнянні з першим, здавався таким собі і складався здебільшого з розрізнених срібних столових приборів. Ще там був позолочений чавунний підсвічник, у якого з одного боку здерлася позолота. І вся ця справа була змішана зі срібними та золотими монетами, перлинами з розірваного намиста, жменею не дуже дорогих дрібних овальних рубінів, явно звідкись виковиряних, бурштиновими бусинами та шматочками бірюзи, взагалі необробленими.

— І кого ви пограбували? — спитав Шелест, помилувавшись вмістом сумки і поворушивши його.

Конокради переглянулись.

— Нікого, — впевнено сказав один із них. — Ми знайшли.

— Який ідіот у це повірить? Кайтеся, конокради, — сказав Ленц.

— А то ми маємо зілля. Язики добре розв'язує, щоправда, після цього не бажаючі каятися без зілля дещо тупіють, — сказав Дамір.

— Частіше, правда, божеволіють, — підхопив Шелест.

— А ще маємо дракона, — додав Ленц і з любов'ю подивився на Вишню.

Чоловіки переглянулися.

— Шановні магіки, не крали ми нічого! — заволав один із них.

— Бреше! — упевнено припечатала діва-дракон.

— І дракон уміє відрізняти правду від брехні, — життєрадісно сказав Ленц таким тоном, наче завжди це знав.

— Ну, крали, іноді, по дрібниці. Ми сироти, жити на щось треба, — закрутився той самий мужик. — Пропадемо ж, з голоду помремо.

Студенти з цікавістю витріщилися на сироту, статтями схожого на вантажника, котрий явно не збирався пропадати і голодувати.

— Частково бреше, — втішила всіх присутніх Вишня.

— Ну… доля так склалася, — занив інший мужик, трохи менший за першого і симпатичніший на обличчя. — І всі ж знають, що вночі в темні провулки лізти не слід, а вони сунулися і все тут. Наче спеціально.

— Так, самі напрошувалися, — виразно сказав Дамір.

— Скарби у вас звідки? — спитав Ленц, якого дуже хвилювали ці скарби.

— То знайшли. Варта нас обклала, як якихось розбійників.

— А ви, звичайно, не розбійники, — з фальшивим співчуттям сказав Шелест.

— Не розбійники!

— У вас нещаслива доля, — знущався Ленц.

Чоловіки дружно закивали.

— І куди вас загнала варта? — спитав Шелест, а допитлива Вишня нетерпляче переступила з лапи на лапу, що дуже вразило не розбійників.

— У сад чийсь. Ми там ховалися, до будинку потикатися не ризикнули, а потім знайшли ту альтанку, стару, а там дошку внизу відсунули, вони там взагалі погано тримаються, підгнили й мохом обросли. Ну й залізли під ту альтанку, стали чекати, поки варта сюди-туди бігає.

— Сиділи, тремтіли, — підхопив інший чоловік.

— Мерзли, — підхопив третій і навіть натурально здригнувся.

— А там був скарб! — припечатав перший і подивився на Вишню.

— Правда, — підтвердила діва-дракон.

Чоловіки дружно розцвіли і на Вишню почали дивитись з подякою.

— А коней ви наших, навіщо взяли, коли нікого не грабували? — здивувався Шелест. — Тим паче, коні у нас не дуже.

— Так інших не знайшли, — нехитро зізнався один із мужиків, а решта тільки покивали.

— Ось ідіоти! — здивувався Ленц. — Навіщо ви взагалі з цими скарбами кудись утікали на ніч дивлячись?

— То ж варта. А там, нове життя, — сказав той самий мужик, але що за життя і де воно на них чекало, розповісти не зміг.

***

Про подальшу долю конокрадів студенти та дракон радилися недовго. Зі скарбу було вирішено відняти вартість коней, причому брали як за молодих і породистих. Ленц собі ще додав за моральну шкоду і повісив на шию Вишні товстий срібний з позолотою ланцюг, знайдений на самому дні сумки, сказавши, що дівчині без прикрас не можна. Ланцюг, судячи з його довжини, колись був собачим повідцем, але діві-драконові сподобався.

Конокради стали скиглити, що їх грабують, і навіть пообіцяли поскаржитися варті, що Ленц дозволив їм зробити і навіть запропонував швиденько довезти на драконі до П'ятилисника. Постраждалі чомусь від такої честі відмовилися.