3 (2)

Площа Томію не розчарувала і нічим не порадувала.

Виявилося, початок полювання на наречену городяни визнали подією, і прийшли на нього подивитися. Мабуть, давненько нічого подібного не траплялося.

Люди їли солодощі, перемовлялися, витріщалися на дівчину, що гордо йде до портальної арки, і, на щастя, були достатньо виховані, щоб не намагатися підійти ближче і зменшити ширину проходу.

А Томія йшла і намагалася на них не дивитись. Їй треба було зосередитись і нарешті вирішити, куди вирушати. Де буде простіше сховатися? Адже треба просто сховатися. І ховатися досить довго для того, щоб її дали спокій, кілька років, напевно. А потім можна буде пошукати чоловіка. Або не шукати. На даний момент Томія не була впевнена, що хоче повернутися, нехай навіть переможницею.

Біля самої арки вона зупинилася. Слухняно підвернула рукав і довго спостерігала, як батько виводить тоненьким пензликом магічну печать. Маяк, сім'я хоче знати, де вона блукатиме, але Томія сподівалася, що зможе її заглушити. Вона знала як це зробити, не дарма ж у дитинстві легко пробиралася в бібліотеку, в ті секції, куди дітей не пускали. Окрім маяка було ще щось, і Томія не могла зрозуміти що, тож почала хмуритися.

— Прив'язка, — відповів батько на запитання. — І умова, після виконання якої вона спрацює.

— Умова? — спитала недолуга дочка.

— Так. Я зовсім не бажаю, щоб моя дочка виявилася незрозуміло де, дружиною незрозуміло кого. Тому, як тільки ти станеш чиєюсь дружиною, ти одразу опинишся вдома. Разом із чоловіком. І тоді я вирішуватиму, чи гідний він тебе, — жорстко сказав батько.

Томія тихенько пирхнула. Виходити заміж за рибалку з північних островів і тягти з ним жалюгідне існування в наполовину вкопаній в землю хатині вона точно не збиралася. Та краще вона найманцем стане і буде все життя носити маску.

Батько довів останню лінію, і печатка потемніла, стаючи схожою на татуювання. Батько помилувався, кивнув і відійшов, нічого більше не сказавши.

Шум у голові Томії все наростав і почала тихенько вібрувати струна. І, як на зло, неможливо було випити заспокійливе. З усіх боків дивилися люди. Навіть батько, який хоч і відійшов досить далеко, але напевно стежив за кожним її жестом.

Томія глибоко вдихнула, як перед стрибком у воду і вже збиралася зайти в портал, як праворуч м'яко зробив крок чоловік у темному одязі, в якому дівчина навіть не відразу впізнала надутого індика Керена з Будинку Соколів. Цей гад усміхався. І дивився на Томію з такою добротою і всепрощенням, наче вона була ідіоткою, причому, невиліковною. А потім ще й за руку схопив і нахабно задер рукав, щоб подивитись на печать.

— Цікаво, — практично промуркотів, а потім зазирнув у очі дівчині, у якої через його дотик струна в голові звучала так голосно, що вона його майже не чула. — Як цікаво, ваш батько дуже завбачливий і про вас турбується.

Томія смикнула рукою, натякаючи, що її слід відпустити.

— Пташеня тріпочеться? — поцікавився цей гад. А потім ще й сумно зітхнув, як над дитиною, що замалювала дивними знаками всі стіни, вирішивши самостійно розвивати дар, що не розкрився. — Томія, навіщо вам ця дурість? — спитав проникливо. — Ви повинні розуміти, що ви слабкі, ви не зможете впоратися зі справжньою небезпекою. Навіщо ризикувати? Через впертість? Утихомиріть її!

Пролунало як наказ.

Томія, намагаючись зберігати видимість спокою, знову смикнула рукою. А струна в голові почала брязкотіти, тонко й мерзенно, так, що віддавалося в зубах болем.

— Відпустіть мене, — тихо веліла дівчина.

Керен нахабно посміхнувся.

— Якби ви були сильніші, вам не довелося б просити, — сказав голосом, пронизаним зневагою. — Але ж ви слабкі. Ваша доля підкорятися, а не бігати та ховатися. І все ще можна виправити. Вам потрібно лише захотіти. Побажати.

— Ах, побажати, — прошепотіла Томія.

Струна в її голові якось дивно дзенькнула і замовкла, на прощання, хльоснувши так, що перед очима на мить потемніло.

— Так, побажати, — підтвердив чоловік. — Просто побажайте, і вам нікуди не доведеться йти. Я згоден забути про приниження. Ви офіційно вибачитеся, визнаєте власну дурість, скажете, що злякалися відповідальності, наприклад. І все скінчиться. Просто побажайте, щоб я це дозволив.

— Побажати, — повторила Томія і смикнула рукою так, що він нарешті відпустив. — Побажати, так?! — зло запитала вона, а потім, підвищивши голос, побажала: — Щоб на тебе кактус звалився, індик надутий!

І рвонула в портал, з єдиною думкою, що хоче опинитися якнайдалі.

І зникла.

А портальна арка через кілька секунд загула, як величезний барабан.

Керен, що встиг відвернутися і зробити крок від неї, завмер і здивовано повернувся назад.

Глядачі, котрі розглядали мисливців на наречену, що тупцювали на невеликому п'ятачку, наче вирішивши його підтримати в цьому здивуванні, теж подивилися на арку.

А небеса блиснули, і з них звалився величезний кактус підродини опунцієвих, поховавши під собою і надутого індика і портальну арку, що продовжувала гудіти. Навіть деяким глядачам дісталося.