10. Нові друзі2

Пройшло декілька днів. Колобок був певен в тому, що він ретельно обдумав і підготував свій план втечи, він вирішив що вже можна поділитися ним з тваринами, порадитися про деталі і направився до них.

Робочий день вже закінчився і всі люди розійшлись по домівках, ну майже всі, залишився тільки черговий охоронець, який десь шоркає слабо освітленими нічними коридорами, роблячи вигляд, наче бдить службу. В коридорі була тиша, не враховуючи віддалених звуків плентання п’яних ніг охоронця і ледь відчутних голосів гомону тварин.

Колобок вкотився до тварин, ті як завжди зустріли його радісними привітаннями, але старалися дотримуватися тиші, щоб на їхній галас не прийшов охоронець, який любив прийти напідпитку і гепати палицею по гратах, а інколи міг і гепнути когось із тварин, або жбурнути в когось чимось, якщо не дістає рукою. Та Колобок був певен, що охоронець уже в своєму кабінеті і спить мертвецьким сном.

- Всім привіт - з посмішкою привітався Колобок, і дочекавшись коли всі закінчать привітання продовжив - В мене практично все готово, залишилось тільки вас проінструктувати і вибрати день, а точніше ніч коли це здійснити.

- Супер! - зрадів Ліший - Я вже сплю і бачу себе в лісі. Викладуй.

Колобок прийнявся все розповідати в деталях, повільно рухаючись коридором взад вперед, щоб його чули всі, а потім підкочувався до кожного, розповідав яку для кого роль приготував, радився з ними. Потім вкотився в кімнату до гризунів, ті також завмерли, навіть припинили жувати, поки уважно слухали все що він говорив.

Кілька ночей підряд він ходив до тварин і вони разом повторювали те чого він їх вчив. Колобок вислуховував уважно кожного, як на екзамені, щоб впевнитися, на скільки добре вони зрозуміли і запам’ятали що їм робити.

***

Колобок причаївся в Коридорі неподалік ліфту, він спостерігав, як люди покидали поверх. Халатів і медичних костюмів на них вже не було, вони були вдягнені в звичайну одежу. Жінки в своїх сукнях, або в блузах і спідницях з різноманітними побрякушками, трусцою дзвінко цокотіли, наче вівці копитками, відбивали каблучками по старому, потертому роками кахлю. Чоловіки були вдягнені не так яскраво як жінки, звичайні брюки темних кольорів, або джинси, хтось в сорочках світлих тонів, або футболки з різноманітними надписами на незрозумілій для Колобка мові. Всі поспішали покинути свій пост в цій яскраво освітленій, в робочий час, і тьмяними ледь жеврілими лампами в нічний час, цю віддалену, світлу темницю бетонного замку сучасності, тюрьму суворого режиму смертників, для невинних створінь, які були винними лише в тому, що були потрібні цим шкуродерам для різноманітних експериментів та досліджень.

Колобок дуже добре розумів, якщо і вдастся втекти всією юрбою, то все одно на їхньому місці опиняться інші невинні, схоплені в полон створіння, бо ці тварюки не можуть інакше. Люди не можуть ні кого не мучити і не катувати, бо за собіподібних їх самих запроторять за грати, а вони не можуть не спричиняти ні кому болю, бо така вже людська природа, їм подавай жратву й видовищ. А також ті кляті паскуди дуже бояться здохнути, або хворіти, і для цього вони будують цегляні замки різноманітних форм, з подібними, як і тут темницями, для пошуку пілюль безсмертя. Ці люди холоднокровно спостерігають за тваринами, які корчаться в муках, або в передсмертних агоніях, а потім вони залюбки копошаться в мертвих, свіжо вмерлих і теплих тільцях нещасних тваринок.

Нарешті коридори вже були спустошені. Над дверима лабораторії висів великий цифровий годинник, на якому красувалися червоні цифри з миготливими посередині двома червоними квадратиками. На годиннику була майже сьома година вечора. Люди розбрелися наче зомбі, але на цьому поверсі ще залишався один індивід, на зміну якого Колобок і очікував. Той індивід, який після пляшки-другої перетворювався на головного нічного зомбаря з червоними очима і з слинявим заплітаючим ротом на безформному обличчі, яке згодом юшиться тягучою слиною, лежачи на столі в п’яній нірвані.

Колобок вислизнув зі свого укриття і покотив порожніми коридорами. Тримав свій шлях до лігва охоронця, який теж очікував з нетерпінням, коли вже залишиться сам на сам з моніторами, до яких зовсім не мав ні якого діла, і своєю улюбленою подругою, прозорою, витонченою. Вона так грайливо манила його своїм відблиском світла від лампи на своїй талії, показуючи кришталево чисту сутність своїх сорока градусів задоволення, лише для нього, лише в одну пику, ціла цілісінька пляшка пшеничної, яка була усамітнена на дні його спортивної сумки в лахміттях, або іноді зі своїм дружком зі скла темних кольорів, в якому пузирилося пиво, або грайливе дешеве вино.

Колобок вкотився в кімнату охоронця і застукав його цілуючого в обіймах пляшку. Це була його улюблена процедура, ритуал перед тим як її відкоркувати. На столі стояв лоток гречаної каші залитою м’ясною підливкою, на кришці лотка, наче ізумруд, блищали скибочки солоних огірочків. По сусідству відпочивали скибочки запашного копченого сала і кілька шматочків житнього хліба.

- Привіт, Анатолію Степанович.

- О, привіт друже! Тільки но згадував про тебе.

- Ага, я бачу.

- Ну ти ж знаєш, що мені на самоті пити не дуже подобається, а ти просто ідеальний співрозмовник. І поговорити є з ким, і наливати не потрібно. - посміхається - Чи може тобі линути? Я можу тобі в пробку накрапати, ти маленький і багато не потрібно.

- Дякую, але все ж таки відмовлюсь. Ти ж знаєш, що я не їм і не п’ю взагалі нічого.

- Та ну да, мені ще не приходилось дивиться, як закуска п’є горілку. - затрусився в реготі охоронець - Ну що ж, чим меньше нас тим більше нам дістанеться! Сідай. - легенько хлопа долонею по столу - Посидиш зі мною за компанію, щоб я не почувався закоченим алконавтом.

Колобок одним стрибком заскочив на стіл, поки охоронець наповнював чарку. Потім охоронець після «хух» перехилив одним ковтком і занюхав Колобком.

- Бр, щось не дуже м’яко пішла. - закусує огірком - Я от дивуюся. Ти вже стільки часу в нас сидиш, а поки сюди попав хто зна скільки ще в своїх батьків шоу-бізнесом займався, а пахнеш, як тільки сьогодні в ранці з духовки витягли. Напевно твоя бабця всю душу в тебе вклала. Це ж треба, таке диво кулінарії, а наші ботани в окулярах так і не знайшли її секрет.