3. Знайомство з сусідом

Сонце піднялось над горизонтом доволі високо і приємно лоскотало обличча. Майже на всіх деревах і на галявині майоріли весняні квіточки.

Береги річки були порослі старим жовтим очеретом, змішаним з молодим блідо-зеленим.

Вода в річці була на стільки чистою й прозорою, що крізь неї було видно вкрите водоростями дно. Рибки немов бавилися в догонялки поміж ряскою. На другому березі повільно крокували білі журавлі, клацаючи довгими клювами різали воду в пошуках їжі. Над водою лавірували ластівки. Вітру майже не було і поверхня води витанцьовувала ледь помітними хвилями та відбивала сонячні зайчики на дідовому обличчі.Мефодій розматав вудку, насадив черв'я на гачок і з розмаху вкинув його топити на середину річки. Кинув стару в латках сумку у воду і зачепив ручками за рогатку, встромлену в мул поряд з берегом. Усівся на суху траву й втупився в мантрі на саморобний, з гусячого пера, поплавок, наче намагається загіпнозувати його поглядом.

***

Десь можливо через годину на дні сумки вже плескалися невеличкі, з долоню, декілька рибинок. Дід все так же тихо сидів мов статуя в рибальській нірвані, в очікуванні на черговий улов, не зважаючи на дзижчання навколо нього набридливих мошок та зголоднілих комарів, які його нещадно шпигували.

Через деякий час Мефодієву рибальську нірвану обірвало чиєсь хрипле крякаюче вітання, настільки несподіване, що дід аж підплигнув на місці, мов на пружині. Озирнувся і побачив свого сусіда, який живе навпроти. Сусіда всі прозивали Захаричем. Був він доволі заможнім. Мав величезного будинка і таку ж величезну жінку, які чекали його за високим кам’яним парканом.

Сусід був такий же старий і пожмаканий як і Мефодій, з навислим над ременем пивним кендюхом. Вдягнений був куди пристойніше. Чисті штани й розстебнутий піджак кольору хакі, і брюхо обтягнуте білою футболкою, на голові зелена панама. В одній руці тримав чохол зі спінінгом, а в іншій - розкладний стілець. На спині висів чорний рюкзак з різними рибальськими снастями, тормозком, і як прийнято у рибалок, “нульп’ять” брильянтово-чистого зігрівального еліксиру.

- Бог в поміч сусіде. Ну як, клює?

- Тьфу на тебе чортяко! Підкрався як партизан, так і загикою можна залишитись! - почав сваритися роздратовано Мефодій.

- Тю, та я ж ненарошно. Дивлюсь, сидиш як смерть, та й думаю, дай-но підійду перевірю живий чи ні, за одно запитати, як риба клює. Ледь від своєї карги удрав. Доречи, не хочешь хильнути зі мною? Самому пити в западло, а випити хочеться - посміхається біло-золотими зубами Захарич. Знімає з себе рюкзак і дістає пляшку, булькаючи нею запитливо киває Мефодію.

У того аж очі заблищали, кинув вудку й потираючи руки почав підводитись

- А хто ж відмовиться? Мені моя стара відьма ще з осені сухий закон встановила, вже і забув яка на запах рідненька. Ех, наливай!

Захарич розклав стільця, виклав на нього порізаного сала, пучок зеленої цибулі, традиційно огірка солоного, пару рюмок, і в центрі імпровізованого столу, урочисто імітуючи фанфари, встановив пляшку пшеничної.

Мефодій дивлячись на те все з шумом сковтнув слину, яка наповнила весь рот, від добової голодної дієти. Також він розумів, що перекинеться від першої ж рюмки й вирішив, що краще почати з сала. Вказав пальцем питально дивлячись на сусіда і коли той кивнув, Мефодій ледь утримуючись, щоб не кинутись мов скажений голодний собака, поклав пару шматочків до свого беззубого рота. Сусід тим часом розлив по рюмках вогняну рідину, запах якої врізався в ніс. Вони дзенькнули скляним посудом і синхронно перехилили одним ковтком, кривляючись почали закусувати. І так одну за одною.

Через деякий час Мефодій зрозумів що вже п’яний, тоді як його сусід був злегка під шафе, а на імпровізованому столі стояло ще пів пляшки.

Вудка валялась на половину у воді. Поплавок відплив в хащі сухого очерету ще після другої рюмки й пірнав в конвульсіях потопаючого. Сусід же свого спінінга так і не дістав з чохла, йому хотілося не так порибалити як випити.

Між рюмками старики точили ляси про життєве. Обговорювали в кого як зима пройшла, яка футбольна команда виграла, які боксери кому морди набили, погоду, радикуліт та інші старчеські болячки. І раптом Мефодій згадав про Колобка.

Напівзаплітаючим язиком він почав розказувати з професорською серйозністю, а сусід почав реготати

- Друже, схоже тобі досить пити на сьогодні, бо через сухий закон Марфи ти вже почав нести нісенітницю.

- Зуб даю! - смикаючи нігтем останній зуб, наполягав Мефодій - Правду кажу! Як не віриш, то підемо до мене у двір подивися! - продовжує себе бити у груди.

- Ну добре вже, гаразд, до п’ємо й підемо, покажеш мені оте чудо-юдо - відмахуючись Захарич від Мефодія в чергове наповнює рюмки.

Ще через деякий час Мефодій вже був нализаний як чіп, язик вже майже зовсім його не слухає і дід вже зовсім перейшов на гугукання, та розуміючи, що вже не може зв’язно розповідати, то вже перейшов на жестикуляцію з кожним незрозумілим словом “ко-о-ок”.

Захарич дивився на свого сусіда і розумів, що і сам не стоїть на ногах. Він запропонував Мефодію прилягти на годинку спочити, щоб спирт вже хоча б з його язика вже зліз. Той послухав і вмостився на рюкзак. Настав спиртовий тихий час в обох.

Коли вони прокинулися, у Захарича на наручному годиннику показувало третю годину дня.

- Сусіде, давай вже збиратися додому. - прокрехкотів підводячись Захарич

- Так, добре, бо моя відьма мене мабуть приб’є.

- Та й моя теж мене по головці не погладить.

Вони почали збиратися. Мефодій витягнув вудку з останньою спійманою рибиною. І раптом Мефодія озарило.

- А давай-но, Захаричу, парі. Якщо я кажу правду, то з тебе причитається.

- Яке парі, про що ти?

- Ну як про що? Про Колобка бабиного.

- А, я геть і забув про твою басню.

- Та яка ж це басня? Я ж і кажу, що коли моя правда, то ти мені винен.