Не йдуть слова про каяття,
Про те, що наболіло.
І серце стукає в грудях,
І просто все осточортіло.
Накрию ковдрою печаль,
Я застелю дорешти
Багряну постіль, і на чай
Сходжу до себе в серце.
Там пустка? Ні, там буревій
Надій і ніжного буття:
Є літній бриз, осінній гній,
Зимовий холод і весни життя.
А десь, аж там, на маргінесах
Сидить малесеньке дитя
І бовтає ногами по тих плесах,
Розмішуючи фарби мого «Я».
І смачний чай і добрі гості
До мого серця ось прийшли.
Та хай вже йдуть – всього по-трошки,
Полиште, щоб я могла ще відпочить…