Розділ 23. Мені не можна не любити...

Розділ 23. Мені не можна не любити...

Через п’ять років

– Таточку, тягни! Клює! – кричала маленька копія Баті та плескала у долоні.

– Вікторіє, відійди від води, – суворо мовила Катерина.

Тато обожнював донечку та ніколи не підвищував на неї голос. Крутила татком його люба донечка, як циган сонцем. З рук не спускав, дарував усе найкраще, купував найдорожче. То була його особиста перемога. Де й ділися колишні хвороби! Бігав, як у сімнадцять.

– Хлопці, заберіть сестричку, бо вона знову рибу у воду випустить, – звернулася до синів Катерина.

Вони стали справжньою родиною. Хлопці називали Батю татом та пишалися ним. Вікторія була справжньою доброю принцесою, вона була впевнена, що на рибку у водичці чекає мама і рибці буде сумно одній у відерці. Отак майже весь улов татка опинявся назад у воді.

– Вікторіє, ходімо з нами гратися, – запропонував старший брат.

– Не заважай таткові, – мовив другий брат.

Батя усміхнувся. Він обожнював Вікторію, але його хлопці були його скарбом. Вони тягнулися до нього, Батя був для них беззаперечним авторитетом.

– То я і не заважаю. Я ж таткова помічниця! – стала в позу малеча.

– Вікусю, допоможи мені, будь ласка, з Мирославою та Любомиром, – звернулася до Вікторії Любов, розуміючи, що тут треба використати хитрість.

– От я скрізь нарозхват! Усім потрібна моя допомога! Як би ви без мене жили? – манірно мовила Вікторія, закочуючи очі.

Маленька копія  Баті попрямувала до двох малюків які сиділи неподалік. Лариса Іванівна та батьки Олександра бавили своїх онуків. Мирослава та Любомир були дуже голосистими. Щоразу сповіщали, що вони голодні, що вже прокинулися. У бабусь та дідуся почалася друга молодість. Після повернення з фронту, Олександр повернувся на СТО, Любочка восени повинна була повернутися назад до школи після декретних відпусток.

Волошкові очі Мирослави та Любомира зацікавлено пізнавали світ та дивилися на усіх з любов’ю.

– М’ясо вже готове! – гукнув Святослав Сергійович.

– Який аромат! – вдихаючи запах шашликів та насолоджуючись моментом, сказала Катерина.

– Незабаром будемо юшку готувати, – з гордістю сказав Батя.

– Так твій улов вже знову у воді. Балуєш ти нашу Вікусю. Що з неї виросте? – бідкалася Катерина.

– Виросте така ж красуня, як і її мама, – сипав компліментами Батя.

– Вже все готово, сідайте до столу! – запросила усіх Любочка. – Олександре, вже вистачить тої риби.

– Так то ж особливе задоволення, – усміхнувся Фенікс, але залишив вудочки та подався до столу.

Усі сіли за імпровізований стіл. Родини часто збиралися разом. Фенікс став хрещеним батьком для Вікторії, а Катерина хрестила Любомира. Чоловіки пройшли разом і вогонь і воду, а Люба та Катерина стали гарними подругами, які підтримували одна одну та знали, що означає чекати.

За столом пішли розмови про малечу, про перші зуби та шедеври Вікторії на шпалерах. Не забули згадати загиблих побратимів. Батя та Фенікс підтримували родини полеглих друзів та допомагали, як могли.

Вже за традицією, за столом звучали українські пісні. І жартівливі, і глибокі до сліз, і про кохання, і про дружбу...

Щоразу, коли збиралися, звучала пісня «Україна» Тараса Петриненка.

«Дороги іншої не треба,

Поки зорить Чумацький Шлях,

Я йду від тебе і до тебе

По золотих твоїх стежках.

Мені не можна не любити,

Тобі не можна не цвісти,

Лиш доти варто в світі жити,

Поки живеш і квітнеш ти!

Україно, Україно,

Після далечі доріг

Вірне серце твого сина

Я кладу тобі до ніг!

Бо ми кохаєм до нестями

І ще не скоро наш кінець,

Ще, може, нашими серцями

Розпалим тисячі сердець.

Ще свічка наша не згоріла,

Ще наша молодість при нас,

А те, чи варте наше діло –

То скажуть люди й скаже час.»

Кожен знав, що для нього значить Україна, Батьківщина, рідна земля... Кожен вірив у процвітання країни та щасливу долю дітей.

Мирослава з Любомиром спали під звуки пісень, а вередушка Вікторія намагалася підспівувати. Кожен знав, що їх діти обов’язково будуть щасливими та житимуть під мирним небом, бо їх батьки зробили все, аби захистити свою землю, свій дім, коханих.