Розділ 22. Коли настане день...

Розділ 22. Коли настане день...

Фенікс летів додому. Навмисно не казав, коли його зустрічати, хотів зробити сюрприз. Він не порівнював Любу з Юлею, знав твердо, що його лебідка чекає на нього. З потяга, не переодягнувшись, зловив перше таксі та з невеликим клунком речей поїхав до неї.

Усе місто, уся країна, весь світ радів перемозі. Навіть незнайомі люди обіймалися на вулицях, люди стали частіше усміхатися. Звісно, що попереду були різні політичні врегулювання та процеси, але саме слово «ПЕРЕМОГА!» бриніло скрізь. Це слово було таким жаданим, таким вистражданим та очікуваним, що кожен вимовляв його зі сльозами. Кожен знав та розумів, якою ціною вона дісталася. Але попри все, люди стали сильнішими, витривалішими. Їх не можна було залякати комендантськими годинами, блекаутами, холодом. Люди пройшли пекло та знали ціну словосполученню «мирне небо».

Сивочолий таксист вправно вів машину та поглядав у дзеркало.

– Орел! – з гордістю сказав.

– Ні, фенікс, – усміхнувшись, заперечив Олександр.

– Це через татуювання? – запитав водій, помітивши на шиї татуювання, яке Олександр зробив ще до війни.

– Ні, тут крило янгола. Фенікс, бо відродився з попелу, – пояснив Олександр.

– Так, таку м’ясорубку пройшли наші хлопці, що ворогу не побажаєш. Певно, що Фенікс.

– Не через це Фенікс. Тому, що знайшлася та, яка змогла відродити з попелу, чекала, давала віру, вселяла надію, – ділився Олександр.

– До неї їдеш? – усміхнувся чоловік, дивлячись у дзеркало.

– Так! – відповів Фенікс.

Водій швидко довіз Олександра до школи. Фенікс простягнув гроші, щоб розрахуватися за поїздку.

– Не треба, сину. Не треба.

– Але ж..

– Не треба. Тобі більше потрібно. Я ще за день накручу баранку.

– Дякую. Тоді приїздіть на СТО по вулиці Шевченка, – відповів Олександр.

– То я тобі дякую. А на СТО заїду. Бувай! Біжи до неї, – відповів водій.

– Біжу! – мовив Олександр та вийшов з автівки.

– Агов! Соколе! Зачекай! – вигукнув чоловік та, залишивши автівку, швидкими кроками наблизився до нього.

– Що сталося?! – схвильовано запитав чоловік.

– Без квітів до коханої – не гоже!

– Та часу не було, – почесав потилицю Олександр та мам зрозумів, що зовсім забув про квіти. Озирнувся довкола та побачив клумбу біля школи.

– Не думай, – усміхнувся чоловік. – Ось це краще буде!

Таксист підняв голову на жовто-гарячий клен, листя якого нагадували яскраві квіти та зламав кілька гілок.

– Отак краще! – мовив чоловік та вручив Феніксу імпровізований букет.

– Дякую! – усміхнувся Олександр та вдихнув аромат осені. То був не просто аромат осіннього листя, то був аромат перемоги!

Любочка якраз вела урок у шостому класі, вона ходила між рядами та її погляд привернула яскрава жовто-червона пляма, яка наближалася. Серце пропустило удар. Він! Її Фенікс!

Люба не бачила перед очима нічого та нікого. Вона швидко побігла до нього, полетіла лебідкою...

Усі прилипли до вікон. Учні, вчителі, працівники школи, батьки... Усі дивилися, затамувавши подих, як Люба вибігла на вулицю, а Олександр, помітивши її, кинувся до неї. Кинувся, щоб заховати у свої обіймах, щоб не відпустити НІКОЛИ!

Вони зупинилися за кілька сантиметрів один від одного та не могли надивитися один на одного. Гілки осіннього листя автоматично стали улюбленими квітами Люби.

– Обійми мене... – ледь чутно прошепотіла Любочка одними губами і Фенікс згріб її у свої обійми.

– Ти повернувся...

– Ти дочекалася...

Якнайкраще момент їх зустрічі передавала емоційна та усіма улюблена пісня «Обійми» Святослава Вакарчука.

«Коли настане день,

Закінчиться війна,

Там загубив себе

Побачив аж до дна.

Обійми мене, обійми мене, обійми,

Так лагідно і не пускай.

Обійми мене, обійми мене, обійми,

Твоя весна прийде нехай.

І от моя душа

Складає зброю вниз.

Невже таки вона

Так хоче теплих сліз?

Обійми мене, обійми мене, обійми,

Так лагідно і не пускай.

Обійми мене, обійми мене, обійми

Твоя весна прийде нехай.»