Розділ 21. Мрія кожного – бути щасливими

Розділ 21. Мрія кожного – бути щасливими

Зловісна тиша не дарма здавалася підозрілою, але тепер і Батя, і Фенікс мусили мати суперсилу, бо їх обох дома чекали. Олександр бачив, як попри шалену втому, в очах Баті є вогонь. Вогонь, який змушує жити, змушує рухатися вперед, змушує вірити, сподіватись. Фенікс і за собою помічав, що з’явилася у ньому самому така впертість, жага до життя. Розумів, що тепер не зможе без її очей, що не зможе без своєї лебідки. Душу гріла ладанка. Радів, коли приходили гостинці з дому. Був щасливий, коли отримував бандероль, де обов’язково був паперовий лист від Любочки на кілька сторінок, теплі в’язані шкарпетки від Лариси Іванівни, смаколики від мами та кава від тата. Тепер мама Олександра долучилася до волонтерської групи «Павучків» та майже щодня бачила Любочку. Не для того, щоб щось вивідати про неї, а тому, що вона була світлою людиною. А до світла завжди люди тягнуться.

Фенікс був вдячний татові за каву. Він любив прокидатися від аромату кави, а не від вибухів.

Коли пив ароматний напій, то наспівував пісню «Добрий ранок, Україно!» групи «Нумер 482». На передовій ця пісня набувала іншого змісту.

«Палаючи вогнем в своїх серцях.

Ми маємо забути слово – жах!

Тримаючи, тримаючи

Долю в своїх руках,

Ми знаємо, чуєш, знаємо

Що вірно, а що не так.

Добрий ранок, Україно!

Прокидайся вже, мала!

Я несу тобі, єдина,

Чашку кави й молока.

Добрий ранок, Україно!

Все, що є моїм житті.

Прокидайся, Україно!

Час вставати, час знайти.

Ковтаючи

Сльози разом з дощем,

Втрачаємо

Зайве з кожним днем.

Ми створимо, збудуємо

Майбутнє своєю рукою.

Ми маємо, чуєш, маємо

Стати самі собою!

Добрий ранок, Україно!

Прокидайся вже, мала!

Я несу тобі, єдина,

Чашку кави й молока

Добрий ранок, Україно!

Все, що є моїм житті.

Прокидайся, Україно!

Час вставати, час знайти!

Захищати, оберігати

Це означає любити

Дарувати радість, з тобою радіти

Це теж означає любити

Любити – значить прощати

І просто як є сприймати

Для мене ти люба й кохана

Для когось – рідна мати»

Любочка тепер також змінилася. Вона частіше дивилася на екран, чекаючи і боючись отримати таке бажане сповіщення від Фенікса. Знала, що там немає зв’язку, що писати чи телефонувати можна тільки з госпіталя, або з позицій, на які мусили відійти, бо їх потиснули. А вони стояли! Вчепилися зубами у свої позиції! Виривали зубами кожен шмат землі, але гнали з своєї країни, як би це не було важко.

Але одного дня на телефоні Люби знову з’явилася аватарка Фенікса.

– Любочко, Люба, кохана! Ми перемогли! Україна перемогла! – кричав такий любий голос. – Ти мене чуєш?

– Люба усе добре чула, але не могла сказати ані слова. Сльози радості текли щоками.

Нарешті! Нарешті мир! Нарешті перемога! Нарешті вони зможуть бути разом!