Розділ 20. Летіла вирієм над Україною

Розділ 20. Летіла вирієм над Україною

Фенікс йшов вагонами до своїх. Ніхто нічого не сказав, ніхто не сварив, що з потяга вистрибнув. Усі бачили з вікон його зустріч з Люблю, кожен у думках проклинав війну, що розлучає людей.

– За пазуху заховай, – тихо мовив Батя, киваючи на ладанку з феніксом.

Дісталися місця призначення й почалися будні. Важкі, ненависні, як сама війна... Але Феніксу здавалося, що над ним янгол розгорнув своє крило та захищає від небезпек. Не раз були складні ситуації, але й тоді думав про Любочку, думав, що пообіцяв, що заприсягся повернутися, тож тепер не має права загинути. Тепер він не належить собі, він цілком в повністю належить ЇЙ. Тільки зараз зрозумів, що тільки з Любою зрозумів, що таке справжнє кохання.

Намагався їй давати про себе звістку, як тільки міг, радів та притискав до себе сітки й мотанки, які приходили від «Павучків», бо знав, що її руки торкалися тканини та вкладали душу в роботу.

Одного вечора Фенікс зайшов у бліндаж. Надворі панувала та специфічна фронтова тиша, яка ніколи не буває спокійною — вона завжди здається натягнутою, як струна, що ось-ось лопне. Холодне повітря приємно лоскотало обличчя, а думки линули до НЕЇ.

Він мимоволі торкнувся грудей. Крізь тканину відчувався гострий кутик ладанки. Тепер це був не просто оберіг, а його єдиний зв’язок із тим світом, де цвітуть сади, де батьки тримають парасольку над дівчиною з очима, повними сліз, і де потяги повертають людей додому.

Олександр прихилився до стіни бліндажа і закрив очі. У вухах досі відлунювали слова пісні: «Така, як ти, буває раз на все життя...». Перед очима знову і знову поставала Люба — її політ на пероні, її відчайдушний біг за вагоном. Він відчував той короткий, гарячий поцілунок, який мав стати якорем для них обох на всі наступні місяці.

Коли очі звикли до темряви, у кутку Олександр побачив Батю, який витирав сльози, що градом лилися з очей. Бачити людину, яка у будь-якій ситуації була як кремінь, зі сльозами, було дивним для Фенікса.

– Що сталося? – одразу ж запитав побратима Олександр. – Звістки з дому?

– Так, – відповів Батя та витер рукою вологу. – Катруся... вона...

У Фенікса в голові за цей час виникли тисячі думок, одна чорніша за іншу, але він гнав їх від себе.

– Та кажи вже, – мовив Олександр, бо готувався до найстрашнішого.

– У Катрусі, у нас... буде дитина, – видав новину, яку точно не очікував почути Фенікс.

– То радіти треба! Ти чого? – запитав Олександр. Він звик до поганих новин, а тут таке щастя.

– Та я й радію. Хіба я коли міг подумати, що на старості років буду мати молоду дружину-красуню та дитя?

– Ніякий ти не старий. Тепер маєш берегтися ще більше. Ти потрібен Каті, вашій дитині, хлопцям, нам...

– Берегтимуся, – кутиком рота усміхнувся Батя. – Уявляєш, дитина? У мене буде дитина! Я буду татом! – не міг опанувати себе Батя. Чоловік прикрив очі. Думками він вже був зі своєю Катрусею, а у вухах бринів романс «Батьківська пісня» на слова Миколи Мельникова, який він любив співати.

«Тихий вечір над отавами падав на долину,

Знав мій батько пісню давнюю, пісню старовинну,

Під вікном гойдались айстрами вересневі ночі,

І бриніла пісня батьківська, пісня та праотча.

Світились айстрами вечірні сутінки,

Ця пісня батьківська – єдина суть моя,

Росилась мріями, цвіла калиною,

Летіла вирієм над Україною.

І шляхами журавлиними під осінні зорі

Пісня батька мого линула над земним простором,

Коли сяють ночі айстрами, я співаю сину

Незабуту пісню батьківську, пісню старовинну.»

Олександр ледь помітно усміхнувся, він розумів, що зараз краще помовчати та дати побратиму насолодитися моментом. Фенікс сам прикрив очі та згадав свою Любов.

– Про неї думаєш? – почув голос Баті.

– Так, про свою лебідку, друже. Про ту, що чекає.

Він знав, що тепер не має права на помилку. Бо там, на далекому вокзалі, залишилося його серце, і він пообіцяв повернути його собі. Обов’язково!