Стану твоїм феніксом

Розділ 19. Раз на все життя

Розділ 19. Раз на все життя

Олександр не хотів, але мусив зайти у свій вагон, бо вже усі зайняли свої місця.

Його надія не вмирала, бо він вірив у свою ЛЮБОВ...

П’ять хвилин сплинули надто швидко. Провідниця стала перед ним, але серед усіх людей, які були на вокзалі, Фенікс побачив ЇЇ. Вона не бігла, вона летіла, ледь торкаючись землі. Його «лебідка кохана». Пригадав пісню, з якої почалося їх знайомство, їх єднання.

Люба із жахом зрозуміла, що потяг почав рухатись, але вона не припиняла бігти. Бігла вперед, до нього.

– Пройдіть у вагон! – грізно мовила провідниця.

– Люба! – вигукнув Фенікс, відсунув провідницю та вистрибнув з вагону. Він побіг назустріч Любі. У цей момент затихло все. Зупинився час!

Здавалося, що дощ перестав падати, а сонце, нарешті, з’явилося з-за хмар. Чи то тільки для них двох воно сяяло, тільки їм давало тепло та ласку.

– Любочко, – підхопив її в обійми Фенікс та почав цілувати маківку, очі, заплакані щоки.

– Це тобі, – мовила Люба, дістала з кишені ладанку, де був вишитий жовтий фенікс на блакитному тлі неба, та одягнула на шию Олександра. – Це оберіг. Я чекатиму на тебе. Повернись.

– Повернуся обов’язково! – пообіцяв Олександр. – Дочекайся.

– Дочекаюся! – впевнено відповіла Любов.

Їх слова звучали наче клятва, наче вони присягнули один одному.

– Мені час, – мовив Олександр, дивлячись, як його вагон віддаляється.

– Ти обіцяв! – мовила Люба, дивлячись в очі. – Я дочекаюся! Йди! Я вже на тебе чекаю...

Фенікс поглянув на потяг, взяв обличчя Люби у свої долоні та залишив на її губах швидкий поцілунок.

Люба закрила очі, а коли відкрила, то побачила, як Фенікс біжить до потяга, швидко застрибує у передостанній вагон.

Перед очима потемніло, небо вмить затягнули чорні хмари та пішла злива.

Люба так і стояла на тому місці, де її залишив Фенікс. Щоками текли сльози разом з дощем.

Люба відчула, що звідкілясь над нею з’явилася парасолька.

– Ходімо, доню, не треба під дощем мокнути, бо застудишся, – тепло мовив сивий чоловік з волошковими очима.

– Ходімо, – мовила приємна жінка та обійняла її. – Моє ім’я – Ірина Дмитрівна, а це – Святослав Сергійович, мій чоловік. Ми – батьки Олександра.

Коли Любочка почула слово «батьки», сльози почали литися з подвійною силою.

Серце Ірини Дмитрівни краялося, син сповістив, що має терміново їхати. Вони з чоловіком нашвидкуруч зібрали його. Бачила, як Олександр нервує, як постійно дивиться на екран, як чекає на дзвінок... Розуміла, що там, на вокзалі, він не чув її слів, її настанов, бо думками був далеко. А коли побачила, як син вискочив з поїзда, який вже почав свій рух, коли летів птахом до своєї лебідки, серце стискалося ще дужче. А тепер її сльози...

Мати Олександра обійняла дівчину, про яку син шепотівся з татом. Вона не втручалася, аби йому було добре. Коли побачила ЇЇ, то зрозуміла, що з НЕЮ йому точно буде добре. Хай тільки повернеться.

Вони так і стояли на пероні, обійнявшись під парасолькою, яку тримав Святослав Сергійович.

Фенікс застрибнув у вагон. Провідниця ані слова не сказала. За цією парою спостерігав весь потяг, усі пасажири та люди, які були на вокзалі. Хтось плакав, хтось радів, що істинне кохання ще існує, хтось знімав відео, щоб поширити у соцмережах...

Феніксу було байдуже до всіх. Він їхав, а його серце лишалося на пероні.

Олександр бачив, як батьки підійшли до Любочки, як матір обійняла її. Він знав, що його батьки – найкращі, а Люба – єдина, вона неповторна, таких зустрічаєш один раз на все життя.

В купе провідниці було ввімкнене радіо. Лунала пісня Святослава Вакарчука «Така як ти», яка ідеально відповідала моменту.

«Чи знаєш ти, як сильно в душу б’є безжальний дощ?

Так, ніби він завжди чекав лише мене

А як болить зимовий спокій нашого вікна?

Ніжно пастельний, як і твій улюблений Моне.

Така, як ти

Буває раз на все життя

I то із неба!

Така, як ти

Один лиш раз на все життя!

Не вистачає каяття

Коли без тебе я.