Розділ 18. Лихо мені з вами...

Розділ 18. Лихо мені з вами...

Любов не вагалася та прийняла виклик, попри те, що урок тривав.

– Слухаю, – мовила Люба.

– Любочко, мені терміново треба їхати. Я, Батя, мої хлопці, ми усі їдемо. Нас викликали. До поїздки три години. Я розумію, що не можу просити тебе приїхати, не в праві просити про зустріч, але я буду щасливий, якщо ти приїдеш на вокзал. Мій потяг о шістнадцятій двадцять дві, – мовив Фенікс.

– Я буду, – відповіла Люба.

Все наче пливло перед очима. Ноги не тримали. Вона ж думала, що в них ще є час до того дня Х, а цей день постукав до тих раніше. Ні, він вдарив по голові, прибивши до землі. Любов сіла на стілець, аби не впасти. Діти побачили, що щось відбувається та затихли.

– Любове Петрівна, з вами все добре? – наважився запитати хлопчик з першої парти. Хтось приніс води, бо діти злякалися, що їх вчителька за секунду зблідла, а щоками текли сльози.

– Візьміть водички, вам зараз треба, – звернувся учень, бо побачив, що вчителька не реагує ні на кого.

– Так, мені потрібно... Мені необхідно йти, – мовила Люба, все та вийшла з класу.

Люба швидко побігла до Вірочки. У неї була старенька іномарка, яка стояла на парковці неподалік. Чекати на таксі не було сил.

– Віро, допоможи, – попросила Любов, зазирнувши до класу, де подруга вела урок.

Без жодних запитань, Віра вийшла з аудиторії, бо злякалася за Любу.

– Вірочко, він їде. Відвези мене, будь ласка, до нього, – зі сльозами на очах просила Любов. Вона не пояснювала, хто їде, куди. Віра все зрозуміла і так.

– Треба Раїсу Максимівну повідомити, бо влетить нам. Одягайся, забіжи до директорки, а я ключі візьму та машину підготую.

Любов кивнула головою та побігла до директорки. У кількох словах пояснила, що сталося.

– Їдь! Хай Віра відвезе тебе. Про уроки не хвилюйся. Зараз скажу Марині Ігорівні, вона заміни поставить. Їдь! Підтримай його, – мовила директорка. У самої син та онук воювали, знала як це.

Люба швидко забрала речі, сумочку та разом з Вірою поїхали. Любов чекала на той день Х, але не знала, що він наступить раніше. Вона підготувала дещо для Олександра та хотіла обов’язково подарувати.

– На вокзал? – запитала Віра, заводячи автівку.

– Ні, спочатку до мене, але став машину так, щоб ми могли рушити, як тільки я повернуся, не глуши мотор, – попросила Люба та хотіла написати Феніксу, що вже їде.

Вона зазирнула до сумочки, перевірила кишені, але телефона ніде не було. Він лишився у кабінеті Раїси Максимівни. Не помітила, як залишила його там. От, халепа!

Вертатися за телефоном не було часу. Люба не знала напам’ять номер Фенікса, але заспокоювала себе, що знає, де шукати його. Головне зараз – встигнути!

Вірочка швидко привезла подругу до її будинку, вірніше, до будинку, який став для неї прихистком завдяки Ларисі Іванівні. Любов швидко злетіла на потрібний поверх. Ключ ніяк не хотів потрапляти у замок, руки тремтіли. Лариси Іванівни не було вдома, вона пішла до школи, аби плести сітки. Тепер, з появою Фенікса, їй хотілося бути потрібною та робити якусь добру справу, яка наближатиме перемогу. Вона хотіла, щоб смерть її сина не була марною, щоб перемога настала якнайшвидше та намагалася робити все можливе для того.

Люба, не роззуваючись та не зачиняючи двері, побігла до свого куточка, де створювали обереги. Взяла річ, яку приготувала для Фенікса та с бігла знову, швидко зачинивши двері.

Здавалося, що час збожеволів. Стрілки її годинника квапилися та бігли швидше, ніж завжди. Віра перетворилася у суцільну увагу та намагалася маневрувати має машинами та не порушувати правила. Дивлячись на Любочку, на її стан, хотілося машину з мигалкою, щоб усі розступилися у різні сторони та дали можливість якнайшвидше дістатися до вокзалу. Але затори у годину пік та олені за кермом таки посприяли ДТП. Машину Віри підрізала іномарка та автівки поцілувалися.

– Трясця! Щоб ти скис! – вилаялася Віра, коли машину тріпонуло. Віра думала забити на все та їхати далі, бо життя навчило розставляти пріоритети правильно, але олень вийшов з автівки та поглядом показав, що зараз будуть розбірки.

– Пробач, – винним голосом мовила Вірочка.

– Це ти пробач.

– Я зараз викличу таксі. Тут вже зовсім недалеко, – поглянула Віра вперед, де вже виднівся вокзал.

– Не треба, я сама, – мовила Люба, поглянула на годинник, вийшла з автівки й побігла. Побігла стрімголов, забуваючи про підбори, про людей довкола, про весняний дощ, який падав на обличчя та зливався з її сльозами.

Зараз! Вона має встигнути! Вона має його побачити! Вона встигне!

Фенікс стояв на пероні біля потяга та дивився на перехожих, шукаючи очима Любочку.

– Вона має встигнути! Вона встигне! – пульсувало у скронях.

Поряд стояли Катя з Батею. Віра так ніхто обіймав її. Катерина не стримувала сліз та вимагала, щоб він заприсягтися, що обов’язково повернеться та буде їй писати, телефонувати, коли буде можливість.

– Бережи себе, синку, – просила мама Олександра та гладила його неслухняне волосся.