Розділ 15. Літай, як на крилах!

Розділ 15. Літай, як на крилах!

Усю кухню заповнив аромат борщу. Фенікс любив смачно поїсти. Його мама добре готувала, але варто було сказати, що борщ Люби йому сподобався більше. Здавалось, що там є особливі інгредієнти: надія та любов. Олександр постійно хвалив борщ та тричі брав добавку.

Лариса Іванівна дивилася на Олександра та ніби бачила перед собою сина. Важко їй було, але розуміла, що життя продовжується, що воно має тривати... Хоча б у Люби, хоча б у Олександра, хоча б у них... Жінка бачила, як Люба сприйняла звістку про смерть її сина, як готувала та не підпускала до себе нікого. Але Олександр... Хоч не був він сином Ларисі Іванівні, але було в ньому щось таке, що змушувало відчувати прихильність. Доброта, щирість та внутрішнє світло, яке зігрівало та давало впевненість у безпеці.

Після обіду Лариса Іванівна показала вирішила розпитати більше про Олександра. Виявилось, що він майже одноліток її сина. Ще й хобі мали однакове – риболовлю.

– Ой, а можна я вам ще подарую риболовні снасті? – запитала Лариса Іванівна. – Лежить, пилом припадає, а віддавати комусь, щоб у нього лежало – не хочу. Хочу, щоб у використанні було. Ярослав зрадів би, якби його речі комусь згодилися.

– Дякую , – відповів Олександр. Він тільки допоміг, а його й нагодували, сорочку вишиту подарували, ще й усе для риболовлі віддали. За деякими гачками він давно полював. До війни з хлопцями часто рибалити, а зараз тільки батько час від часу «вигулює» вудочки. Але обов’язково збере усіх своїх хлопців та поїдуть на риболовлю! Це особливий відпочинок.

Лариса Іванівна подарувала усі риболовні атрибути, яка були у квартирі. Не буде ж вона сама рибалити? Та й Любочка до риболовлі байдужа.

Біля балкону Олександр помітив невелика столик з клаптиками тканини, нитками, стрічками та кілька заготовок для ляльок-мотанок. Батя правду сказав, що то Любочкина лялька його врятувала, бо побачив і нитки хрестом зав’язані замість обличчя, і вінок з квітів зі стрічками, і вишивку на рукавах сорочки ляльки.

– Це Люба робить обереги для воїнів, – вирішила пояснити Лариса Іванівна. – Це мотанка.

– Знаю. У мене є така. Мені Батя дав перед... – вчасно замовкнув Фенікс. – І мені здається, що ту ляльку саме тут робили, – мовив Фенікс та поглянула на Любу.

Любочка не підвели погляд. Вони так і простояли кілька хвилин, дивлячись один одному в очі. Лариса Іванівна стояла, затамувавши погляд. Усе розуміла, усе приймала та бажала цим двом людям щастя.

Щось у сусідів зверху впало та звук зруйнував манію моменту.

– Мені вже час йти, – мовив Олександр, бо вже всю роботу виконав у квартирі.

– Дякую тобі, синку. Врятував від потопу, – відповіла Лариса Іванівна.

– Це я вам дякую. Нагодували та гостинцями обдарували, – усміхнулася Фенікс, тримаючи у руках подарунки.

– Ой, а чи було б зручно ще Любочці у школі допомогти? Чоловіків рукастих забрали, а нинішній завгосп ще й за мене старший. Куди йому ті стенди вішати, – вирішила влаштувати ще одну зустріч Фенікса з Любою.

– Ларисо Іванівно, та чи зручно? – знітилася Люба.

– Та я можу. Я ще два тижні поки вільний, – зрадів пропозиції Олександр.

– Чудово. От і вирішили, – і собі зраділа Лариса Іванівна. – Любочко, поведи гостя. Треба усі речі скласти, щоб не повисипалися дорогою.

Любов взяла пакет акуратно склала вишиту сорочку та риболовні снасті.

– Дякую за подарунки, – ще раз подякував Олександр. – Будьте здорові та бережіть себе.

Люба одягнула чобітки, накинула пальто та пішла на Олександром. У їх під’їзді був домофон, але після двадцятої вхідні двері закривали на залізний засув. У під’їзді жило багато літніх людей та жінок з дітьми. Хоч якийсь захист від волоцюг та крадіїв. Особливо, коли світло вимикали. У під’їзді була домовленість, що кожен спускається за впускає своїх гостей, або зачиняє за кимось двері.

Любов йшла за Олександром. Фенікс зовсім не хотів, щоб ті сходинки закінчувалися. У якийсь момент світло вимкнули. Фенікс дістав з кишені телефон та увімкнув ліхтарик. Він світив Любі під ноги. Коли спустилися на перший поверх Олександр таки наважився та заговорив першим.

– Дякую за борщ. Я обов’язково завтра прийду до школи та допоможу, що треба, – мовив Олександр.

– Це тобі дякую, що сьогодні прийшов. Весь час руки не доходили, – відповіла Люба, перейшовши на «ти». У темряві вони стали однин одному ближчими. Не дарма ж кажуть, що у темряві світла люди сяють яскравіше. І вони сяяли. Обоє!

– А можна тебе попросити про дещо? – став сміливішим Фенікс. –  А можна я... – не встиг він закінчити, як Люба швидко підійшли та поцілувала його в щоку.

Добре, що у той момент не було світла, а телефон був направлений на підлогу, бо Фенікс побачив би, як палали палали вогнем щічки Люби.

Фенікс розгубився, хотів схопити її у свої обійми та зацілувати, але замок у дверях на першому клацнув та якийсь чоловік з ліхтариком з’явився у під’їзді.

– Добрий вечір, Любочко! Ой, як добре, що ти тут. То ти ц за мною двері зачиниш, – мовив чоловік та підійшов ближче.

Фенікс був настільки ошелешений поцілунком Люби, що не зрозумів, як опинився на вулиці, так і не попрощавшись з нею, та в одній руці тримав пакет з подарунками, а іншою прикривав щоку, якої щойно торкнулися її губи.