Стану твоїм феніксом

Розділ 14. Невтомні руки, серце золоте

Розділ 14. Невтомні руки, серце золоте

Олександр взяв інструменти та підкачав рукава. Він побачив, що проблема не тільки в одному крані, на ладан дихало вже й коліно під раковиною в кухні. Його потрібно було терміново замінити, аби не стався потоп.

– Тут необхідно дещо замінити, в мене з собою немає таких деталей, але тут є неподалік магазин сантехніки, де можна придбати усе необхідне. Я зараз швидко зганяю, – мовив Олександр, дивлячись на Любочку. – Я перекрив воду та зняв коліно, його необхідно замінити. Поки не виливайте нічого у раковину.

– Ось гроші, – мовила Лариса Іванівна та хотіла дати Олександру дві купюри по двісті гривень.

– Не потрібно. Я зараз, – мовив Олександр та пішов взуватися.

Фенікс швидко придбав усе необхідне, прихопив ще новий плафон та патрон, щоб можна було замінити старий у коридорі, який був тріснутим, та повернувся.

Лариса Іванівна бачила з яким завзяттям Олександр усе ремонтує. Чоловік за декілька годин виконав усю чоловічу роботу у квартирі: підкрутив шафи, змастив двері, щоб не «співали», змінив плафон, перевірив труби, вікна. Складалося таке відчуття, що він навмисно шукає собі роботу та чіпляється за будь-яку можливість затриматися.

– Олександре, ви переробили усю роботу в квартирі. Гроші відмовляєтеся брати. Дозвольте вас хоч обідом нагодувати, – запропонувала Лариса Іванівна. – Любочка вранці приготувала смачний борщ. В мене такий не виходить, хоч вже свій вік прожила. Складете нам компанію?

– Із задоволенням! – зрадів запрошенню Олександр.

– Любочко, доню, накрий на стіл, – попросила Лариса Іванівна. – Олександре, а ви ким працюєте?

Фенікс не замислився на кілька секунд, але вирішив не брехати і сказав правду.

– Я маю своє СТО. З самого дитинства дивився, як тато вправно з машинами возиться, то й собі захотілося. Зараз залишив справу на тата та пішов захищати нашу землю, – тихо промовив останні слова Фенікс, боячись налякати жінку.

– То ти.. – почала було жінка, хвилюючись. – Ти у відпустці?

– Після поранення дали місяць перепочинку, а далі знову до своїх, – пояснив Олександр та побачив, як Люба нервово зім’яла руками рушник, який тримала у руках.

– Зараз, сину, зараз, – мовила жінка, встала та вийшла з кухні до своєї кімнати.

Люба продовжували накривати на стіл та поставила розігрівати на плиту борщ, який заполонив ароматом усю кухню та дражнив нюхові рецептори Олександра.

– Це я сину сорочку вишила. Йому не згодилася, – сумно сказала жінка, – а тобі якраз буде. Візьми, будь ласка , хай тобі буде на добро.

– Дякую, – мовив Фенікс, приймаючи подарунок. Він розумів, що відмовляти не має права. Та й не хотів. Бажав придумати щось, аби мати можливість хоча б зрідка бачити Любу.

– Приміряєш? Щоб я переконалася, що на тебе сорочка добра буде, – попросила жінка.

Олександр зняв свою сорочку. Від очей Люби не сховалося гарне чоловіче тіло, вона опустила очі. Не від сорому, ні, а через те, що побачила на грудях великий шрам та багато менших по всьому тілу.

– Дісталося тобі, синку, – мовила жінка та підійшла ближче, щоб зав’язати кутаси на сорочці. – Добра! Красень! Сама вишивала.

– Дякую, – вкотре повторив Фенікс, зловив руку жінки та поцілував її. Захотілося йому в той момент зігріти її своїм теплом, яке поверталося до нього та змушувало горіти життям. Скільки ж болю випало на долю цієї жінки. Поховати молодого здорового сина... Нікому не побажаєш такого! У той момент пригадав пісню Анатолія Гарчинського «Росте черешня в мами на городі», яку дуже любила його мама.

«Росте черешня в мами на городі

Стара-стара, а кожен рік цвіте

Щоліта дітям ягодами годить

Хоча вони й не дякують за те

Щоліта дітям ягодами годить

Хоча вони й не дякують за те.

Мамо, мамо, вічна і кохана

Ви пробачте, що був неуважний

Знаю, ви молилися за мене

Дні і ночі сива моя нене.

Живе старенька мати у господі

Невтомні руки, серце золоте