Розділ 13. Ти поселилася в моїй голові

Розділ 13. Ти поселилася в моїй голові

Олександр весь вечір думав про Любу. Ходив якийсь увесь піднесений. Ще з вечора випрасував сорочку та штани. Вранці заїхав до свого СТО по інструменти. Мав кран поремонтувати, то треба, щоб під рукою усе було, аби не осоромитися перед Любою.

– Синку, що сталося? – запитав батько, коли побачив осі Олександра, які дивилися на світ інакше. – Ти якось змінився.

– Все добре, вже весна незабаром, от і настрій гарний, – відповів Фенікс.

– Угу. То це ти на роботу так стрілки на брюках випрасував, начисто поголився та напахтився, що твій парфуми за кілометр можна відчути, – усміхнувся батько.

– Надто різкий запах? – стривожився Олександр.

– Та ні, але квіти не забудь купити, – порадив батько, усміхаючись.

– А які краще брати? – вирішив порадитися. Юля визнавала тільки великі червоні троянди. Інші квіти називала будяками.

– Ну, дивлячись яка нагода та кому, – відповів батько, радіючи, що син, нарешті, знайшов ту, якій хоче подарувати квіти. – Он твоя матір не любить троянд, – мовив чоловік, але так, аби не згадувати про Юлію, – а їй більше подобаються півонії, гербери та ромашки.

– Не знаюся я на квітах, – щиро зізнався Олександр.

– А з якою квіткою дівчина та асоціюється в тебе? – запитав тато.

– З якоюсь ніжною, світлою в мене асоціюється Любов, – зізнався Фенікс.

– Отже, Любов, – тихо повторив батько.

– Можливо, лілії, дзвіночки, тюльпани, – розмірковував Олександр.

– Тоді їдь до квіткового, які квіти будуть нагадувати її, ті й бери, – дав пораду батько та щиро радів, що син, нарешті, кимось зацікавився.

Олександр взяв валізку з інструментами та поїхав за квітами. У машині ввімкнув музику, грала пісня VOLKАNOV «Тюльпани».

«Ти знаєш як я

Кохаю тебе

Але я тобі не скажу

Чекаю тебе

Я під АТБ

Все очі мої розкажуть

Знаєш, знаєш, знаєш

Тюльпани білі я дарую тобі

Це означає що між нами любов

Ти поселилася в моїй голові

Між нами любов, між нами любов»

У квітковому Фенікс таки обрав великий букет ніжно рожевих тюльпанів.

З букетом та валізкою Фенікс стояв рівно о дванадцятій перед дверима квартири номер тридцять шість. Він натиснув на дзвінок та почув звук з того боку. Замок клацнув, двері відкрилися в на порозі Олександр побачив сиву маленьку жінку, яка широко відкрила очі та схопилася за серце.

– Ярославе! Синочку! Ярославчику! Не може бути! – кричала жінка задкуючи до стіни, поки не вперлася спиною об стіну та почала сповзати по ній.

– Ларисо Іванівно! – Фенікс почув голос Люби, яка підбігла до жінки. – Серце!

– Синку... – тихо, лиш самими губами промовила жінка та втратила свідомість.

Вийшло так, що у коридорі перегоріла лампочка якраз перед приходом Олександра. Жінка не бачила його обличчя, бо світло, яке падало з вікна у під’їзді, освітлювало спина гостя. Високий, плечистий, з її улюбленими тюльпанами. От і подумала, що то її Ярослав, що живий...

– Вона втратила свідомість. Несіть до кімнати на ліжко, я ліки принесу, – скоромовкою замість привітання попросила Люба.

Фенікс поставив валізку з інструментом та сунув букет Любі в руки, роки вона ще не встигла піти на кухню та підхопив на руки жінку. Легка, наче пушинка. Вона ледь дихала, а по щокам бігли сльози. Не роззуваючись, Фенікс заніс жінку до кімнати та поклав на ліжко. Любочка якраз прибігла з ліками. Відразу ж у кімнаті відбувся різкий запах нашатирного спирту.

– Ларисо Іванівно! Ларисо Іванівно, ви мене чуєте?! – намагалася привести до тями жінку Любов.

Олександр затамував подих. На жаль, ця ситуація була для нього знайома. Не раз йому доводилося сповіщати батькам побратимів, що їх син зник безвісти, чи загинув. Скільки ж болю, горя та мороку, який затягав туго зашморг, відчував у такі моменти Олександр. Борони Боже, колись пережити те знову!

– Кхе, – почувся слабкий голос жінки, яку нашатир повернув до життя.

– Ларисо Іванівно, це – Олександр, я казала, що він сьогодні прийде ремонтувати кран, – пояснювала Любочка.

– Добрий день, – м’яко привітався Олександр та став так, щоб світло потрапляло на його обличчя.

– Олександр… – розчаровано повторила жінка та поглянула на нього з голови до ніг. – Схожий, – тихіше додала.

– Може, укол, чи краще швидку викликати? – запитала Люба.

– Ні, Любочко, не треба. Мені вже краще, – відповіла жінка, не відводячи погляду від Олександра.

Її Ярославчик, таким же каменем, таким же ясним соколом був... Доля жорстока, смерть нахабна, а материнське серце ніколи не перестане боліти.