Розділ 8. Де ви навчились зводить людей?

Розділ 8. Де ви навчились зводить людей?

– А тепер для вас наступна задачка, – усміхнувся ведучий. – Вам необхідно заспівати пісню, де є протилежні слова – антоніми.

Поки усі згадували пісні, Фенікс вже визначився зі своїм варіантом та був готовий співати першим. Ще б пак! Що тут складного? Поглянув на Любочку – і пісня сама у пам’яті виринула. Фенікс заспівав романс на слова Костянтина Думитрашко «Чорної брови, краї очі». Він співав та, як зачарований, дивився на Любу. Вона не відводила очей. Її карі очі з теплом та захватом дивилися на Олександра. Фенікс співав душею та відчував, як його серце оживає.

«Чорнії брови, карії очі,

Темні як нічка, ясні як день,

Карії очі – чарі дівочі!

Де ви навчились зводить людей.

Чорнії брови, карії очі,

Страшно дивитись на вас під час.

Не будеш спати іноді ночі,

Все будеш думать, очі про вас.

Вас і немає, а ви мов тута.

Світите в душу, як дві зорі.

Чи в вас улита яка отрута,

Чи, може, й самі ви знахарі.

Чорнії брови – стрічки шовкові!

Все б тільки вами я любувавсь!

Карі очиці – очі тернові!

Все б я дивився тільки на вас.»

Гучні оплески заповнили залу, коли він закінчив співати. Чомусь у пам’яті на секунду виник образ Юлії. І якась вона йому блякла тепер здалася, невиразна. Сірі очі, фарбоване волосся, намальовані брови, а Люби – вся справжня. Хоч і не було на її губах червоної помади, не було «бойового» макіяжу, але її краса була яскравішою та ближчою.

Після двох інших учасників співала Любочка. Вона обрала жартівливу українську народну пісню «Ой під вишнею, під черешнею», яку використав у своєму творі «Наталка Полтавка» Іван Котляревський.

«Ой під вишнею,

Під черешнею

Стояв старий з молодою,

Як із ягодою.

І просилася,

І молилася:

– Пусти мене, старий діду,

На вулицю погулять!

– Ой і сам не піду,

І тебе не пущу,

Бо ти мене, старенького,

Покинути хочеш.

Куплю тобі хатку,

Іще сіножатку,

І ставок, і млинок,

І вишневенький садок!

– Ой не хочу хатки,

І ні сіножатки,

Ні ставка, ні млинка,

Ні вишневого садка!

Ой ти, старий дідуга,

Ізогнувся, як дуга,

А я молоденька,

Гуляти раденька!»

Як тільки Любочка почала виконувати пісню, Батя зав’язав білу лляну серветку, ніби бороду, взяв зі столу плетену таріль та одягнув, наче бриль, зігнувся у три погибелі та почав співати партію діда. Люба підіграла Баті і вийшов чудовий дует. Було весело та колоритно.

Батя співав ба згадував, що поряд зі своєю молодою та привабливою Катрусю, він, напевно, має також вигляд сивого дідугана.

У пам’яті одразу ж з’явилося окуповане містечко, з якого вони допомагали евакуювати людей. Пригадав, як тоді нагримала на неї. Досі собі пробачити не може.

– Божевільна! Куди преш?! Лягай! – прокричав Батя та побіг за жінкою, збиваючи її з ніг та пригинаючи до землі. Вибухова хвиля добряче відкинула їх.

– Діти! Діти! Там мої діти! Пусти! – кричала жінка та таки вирвалася з цупких рук Баті.

Жінка стрімголов побігла до будинку до якого прилетіло.

– Хлопці, прикрийте! – гукнув Батя до своїх, бо знав, що прилетіти знову може у будь-який момент. Снайпери працювали у цьому районі та й дронів ніхто не скасовував.

Батя таки побіг за жінкою.

Незнайомка забігала у вцілілі кімнати та кликала дітей. Усе посічене, скрізь вогонь, дим, але материнське серце не обдуриш! У кухні, під столом таки знайшли переляканих хлопців, які обіймали один одного. Живі! Хоч налякані, але живі. Побачили маму та кинулися до неї.

– Зараз я документи та цінні речі візьму та підемо, – заспокоювала дітей Катя, бо розуміла, що сюди вони більш не повернуться, в так хоч якась копійчина буде на перший час. Усе ж заздалегідь спакувала. Отут, поряд в кімнаті, яка вціліла.