Розділ 7. Гетьте, думи!

Розділ 7. Гетьте, думи!

Фенікс співав та дивився на Любу. Він не розумів, чому її очі на мокрому місці. Чомусь йому хотілося, щоб вона усміхалася. Він був впевнений, що їй дуже пасує усмішка.

Присутні знову почали плескати, коли Фенікс закінчив співати.

– А наступна пісня буде про надію, – оголосив ведучий. – Пропоную учасникам заспівати пісні, які б вселяли надію та запевняли у щасливому майбутньому.

Цього разу серед учасників першим був Фенікс він усіх розкачав та завів українську народну пісню «Ой, у лузі червона калина». Олександр виконав перший та третій куплети пісні, бо вся зала разом з ним співала приспів.

«Ой у лузі червона калина похилилася,

Чогось наша славна Україна зажурилася.

А ми тую червону калину підіймемо,

А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо!

Не хилися, червона калино, маєш білий цвіт.

Не журися, славна Україно, маєш вільний рід.

А ми тую червону калину підіймемо,

А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо!»

По завершенню виконання Феніксом пісні, прогриміли гучні овації. Кожен знав цю пісню, у кожного вона відгукувалася, а слова дарували надію.

Любов також обрала гарну пісню. Вона обожнювала творчість Лесі Українки, а цю пісню наспівувала собі у найважчі життєві моменти...

Співала вона її й тоді, коли після звістки про смерть Ярослава, Лариса Іванівна потрапила до лікарні з інфарктом. Серце... Материнське серце таке велике і таке крихке, коли йдеться про дітей. Люба доглядала за жінкою, намагалася вселити їй хоч якусь мотивацію для життя. Ярослав був єдиним сином та гордістю Лариси Іванівни. Її втрата була колосальною, непоправною та руйнівною. Любов ледь не цілодобово опікувалася жінкою. Найважче було вночі, коли мама Ярослава прокидалася від жахіть. Аби не збожеволіти, Люба почала робити ляльки-мотанки.

Минуло вже понад два роки, коли прийшов задум робити ляльки-обереги для воїнів. Люба вже зробила не одну сотню оберегів та надіслала на фронт. Вона вірила, що оберіг, зроблений з любов’ю та молитвою, здатен вберегти у лиху годину.

Лариса Іванівна також зацікавилася справою, яку щодня робила Люба та й сама почала робити мотанки, коли їй стало трохи краще.

Люба просила жінку жити. Жити заради неї, заради себе, заради пам’яті. І це подіяло. Лариса Іванівна вирішила, що якщо не змогла вберегти свого синочка, то буде намагатися робити усе, аби вберегти чиюсь дитину. Жінка пішла до групи волонтерок, які плели маскувальні сітки для фронту. Вона хотіла бути потрібною, хотіла приносити користь. Волонтерки групи під жартівливою назвою «Павуки» плели сітки й для побратимів Баті. Його дружина також ходила до школи, де збиралися жінки після роботи та у вихідні дні та допомагала. Саме там познайомилися Люба і Катерина, саме вона передавала чоловіку патріотичні малюнки та листівки,які робили діти у школі, ще працювала Люба.

Любов почала співати пісню на вірші Лесі Українки «CONTRA SPEM SPERO!»

«Гетьте, думи, ви хмари осінні!

То ж тепера весна золота!

Чи то так у жалю, в голосінні

Проминуть молодії літа?

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Жити хочу! Геть, думи сумні!

Я на вбогім сумнім перелозі

Буду сіять барвисті квітки,

Буду сіять квітки на морозі,

Буду лить на них сльози гіркі.

І від сліз тих гарячих розтане

Та кора льодовая, міцна,

Може, квіти зійдуть — і настане

Ще й для мене весела весна.

Я на гору круту крем’яную

Буду камінь важкий підіймать

І, несучи вагу ту страшную,

Буду пісню веселу співать.

Так! я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Жити хочу! Жити буду!

Буду жити! Геть, думи сумні!»

Найбільше останні слова відгукнулися у скронях Фенікса. Щось тепер кричало у ньому:

«Жити хочу! Жити буду!