Розділ 6. Сонячне місто

Розділ 6. Сонячне місто

Наступним почав співати Фенікс. Він обрав пісню, яку часто виконували у його родині. Тато часто наспівував цю мелодію, від неї на душі ставало дуже сонячно. Коли слова пісні було перекладено Сергієм Осокою українською, вона заграла іншими барвами. Зміст лишився той самий – любов до рідного міста, його вуличок, атмосфери, але тепер вона звучала солов’їною.

«Те місто я бачив не раз уві сні,

Грайливе, солоне, ігристе,

Край чорного моря відкрилось мені

В квітучих акаціях місто

Край Чорного моря!

Те море, в якому я плив і тонув,

Той берег, ясний і погожий.

Повітрям, яке у дитинстві вдихнув,

напитися й досі не можу.

Край Чорного моря!

Повік не забуду бульвар і маяк,

вогні пароплавів, як свічі.

і лавку, де ми, о кохана моя,

поглянули вперше у вічі —

Край Чорного моря!

Земля, до якої мій друг–одесит

тулився, обпалений боєм.

В зажурі над ним Батьківщина стоїть,

і назване місто героєм —

край Чорного моря!

Життя зостається прекрасним завжди,

Грайливе, солоне, іскристе.

І нас щовесни повертає сюди,

В Одесу, у сонячне місто.

Край Чорного моря!»

Люба слухала та згадувала, як вперше приїхала влітку до Одеси, щоб познайомитися з мамою Ярослава. Вона відпочивала тут і раніше, але Ярослав показав найкращі куточки свого міста.

Лариса Іванівна радо та щиро прийняла Любу. Жінка тішилася, що син покохав хорошу дівчину і вона погодилася переїхати до Одеси. Ярослав придбав квартиру, щоб мати своє власне гніздечко та пара мріяла, що разом будуть обирати дизайн кімнат, шпалери, меблі, але не судилося...

У жорстокому лютому Лариса Іванівна зустріла Любу з Зефірчиком на руках на залізничному вокзалі Одеси.

– Любочко, доню, як доїхала? – обійняла дівчину мама Ярослава.

Любі стало так затишно у тих обіймах. Тільки зараз вона зрозуміла значення фрази: «Ми залишаємося дітьми доти, доки живі наші батьки». Її «дитинство» закінчилося раптово, нахабно та назавжди.

Вокзал був схожий на великий мурашник. Скрізь люди з валізами, сумками, а в Люби не залишилося майже нічого. Зефірчик та мамині золоті прикраси. Добре, що картка та паспорт того страшного дня вона взяла з собою. Грошей на рахунку вже майже не залишилося, але тоді їй було на все байдуже. Вона притискала свого Зефірчика та горнулася до Лариси Іванівни.

– Ходімо, моя хороша, ти геть змерзла, – намагалася привести до тями Любу жінка.

Люба дивилася на пасажирів довкола та їх зустрічаючих. В очах людей було стільки болю, жаху, біди, горя... Хотілося заплющити очі та прокинутися двадцять третього лютого, коли ще всі не знали, що таке війна...

Люба схаменулася, коли почула оплески. Вона добре знала цю пісню, не раз її співала українською. Любов полюбила Одесу. Це місто прихистило її. Вона б собі й уявити не могла, де б зараз була, якби не мама Ярослава, яка наполягла, щоб вона приїхала, підтримала та не відпустила. Тепер Люба стала підтримкою Ларисі Іванівні. Якби не вона, то жінка вже б давно пішла за сином. Стала б ще одним янголом…