Розділ 5. Як тебе не любити?

Розділ 5. Як тебе не любити?

Олександр співав дуже ніжно, ніби виливав усі свої найдобріші почуття у цю колискову. Він не пам’ятав, як мама співала її йому, але добре пам’ятав, як сестра, Оля, співала племінникам. Розбишаки Василько та Катруся засинали тільки під неї. І сам співав її кілька разів племінникам, коли Оля мусила бігти на роботу.

Чомусь так захотілося родини. Власної! Щоб своя кровинка! Щоб рідні оченята, солодкі п’яточки. А якщо...

Фенікс підняв очі та побачив, як Люба розглядала його. Вона швидко опустила очі та почервоніла. Боже, дівчата ще вміють червоніти у наш час? Хоч їй було вже не сімнадцять, але для нього Любочка була такою дівчинкою-дівчинкою. Яку хотілося оберігати. Хоч було видно їх сил ний характер,але хотілося їй дати можливість побути слабкою. Він розумів, що надто багато випало на її долю. Це відчувалося у голосі, у виборі пісень, у її очах.

Олександр ловив собі на думці, що хотів би ще побачити її очі та зустрітися з Любов’ю.

– Наступний етап конкуру передбачає вибір пісні, де згадувалася б назва якогось міста! – вернув героїв зі своїх думок голос ведучого.

Фенікс та Люба швидко обрали пісні про рідні міста, але Любі довелося змінити пісню, бо «Як ти, Харків?» Культурного десанту обрав раніше за неї інший учасник.

Люта зі сльозами на очах слухали пісню та згадувала перші дні війни.

«Ворог сюди не зайшов,

Харків і далі живе,

І відчиняються знов

Тихі ранкові кафе

Місто сильних людей,

Залізобетонно стійких,

Хто тебе далі веде?

Скільки нас тут таких?

Як ви там?

Харків, Харків

Чується в кожній із тиш.

Хай почують усі,

Як ти сьогодні звучиш.

Харків Харків

Ти не спиш уночі.

Прошу перепочинь

Мить на моєму плечі.

Мимбачимо глибину

в тиші, яка відійшла,

Нам не вистачає сну,

проте достатньо тепла

Вибухи в місті як серцебиття,

Бог приймає позачергові життя,

Рваний телеграм – ти як? Що там?

Чути дихання кожне –

Глибоке і непереможне.

Неба чорна безодня,

Міста хронічне безсоння,

Поле, що далі димить,

Як ти? Я буду за мить.

Час, що підхоплює і несе,

Сестро, кому це все?»

По завершенню пісні, Люба витерла сльозинку, набрала у груди повітря ти заспівала пісню на вірші Дмитра Луценка «Як тебе не любити, Києве мій!»

«Грає море зелене,

Тихий день догора.

Дорогими для мене

Стали схили Дніпра,

Де колишуться віти

Закоханих мрій...

Як тебе не любити,

Києве мій!

В очі дивляться канни,

Серце в них переллю.

Хай розкажуть коханій,

Як я вірно люблю.

Буду мріяти й жити

На крилах надій...

Як тебе не любити,

Києве мій!

Спить натомлене місто

Мирним, лагідним сном.

Ген вогні, як намисто,

Розцвіли над Дніпром.

Вечорів оксамити,

Мов щастя прибій...

Як тебе не любити,

Києве мій!»

Люба співала та згадувала їх першу випадкову зустріч з Ярославом. Вона – студентка-першокурсниця київського університету, а він – студент четвертого курсу, який мріє про небо. То було кохання з першого погляду. Як можна було не закохатися у ці сині очі?

Вони багато гуляли, він показав їй столицю. Він був одеситом, але добре вивчив Київ. У них було своє улюблене кафе, свій улюблений парк, улюблена вулиця, кінотеатр...