Розділ 4. Йде вже ніченька до хати

Розділ 4. Йде вже ніченька до хати

Батьки Любові залишились у Харкові. Навіки залишились. Після закінчення у київського університету Люба повернулася вчителювати до рідного Харкова. Ще у столиці вона познайомилася з Ярославом, який кликав до себе в Одесу. Люба вагалася. Вирішила поки попрацювати у школі, де навчалася сама. Вона викладала українську мову та літературу. Ярослав часто приїздив до Любочки у Харків. Завидний наречений. Усі подружки завидували та шепотілися, що Люба собі красеня увірвала. Ярослав сподобався батькам Любочки. Поки вирішили не поспішати з весіллям та й Ярослав хотів далі робити кар’єру. Поїхав на стажування за кордон. Найкращим був у своїй справі. Небо було його стихією. Не дарма мав позивний «Сокіл». Нарешті вирішили, що навесні одружаться. На День Закоханих заяву подали, але не судилося...

В Україну, в їх дім, у їх життя постукала війна...

Вранці Люба прокинулася від вибухів. Прилетіло геть зовсім неподалік. Батьки перелякалися. Далі зателефонував Ярослав. Сказав, що почалася війна.

– Як війна? – не вірячи запитала Люба, але вибухи за вікном говорили за себе самі.

– Бери батьків та їдь до моєї мами в Одесу. Любочко, будь ласка, не зволікайте! – просив Ярослав. – Зі мною може не бути зв’язку. Я сам зателефоную, коли буде можливість. Знай, що я кохаю тебе!

Почалася паніка, хаос.

Ніхто не міг повірити, що двадцять четверте лютого розділить життя на до та після...

Люба вмовляла батьків поїхати. Серце відчувало біду.

– Чого я маю зі свого дому їхати?! Мій дім – моя фортеця. Тут мене й поховають! – обурювався тато Любочки та був недалекий від істини.

Коли Люба пішла на базар, щоб придбати борошна, у їх будинок прилетіло. Серце стислося, час зупинився. За два квартали побачила вогонь та стрімголов кинулася до рідного п’ятиповерхового будинку, де пройшло усе її життя. Люба тільки зойкнула, бо частини будинку вже не було. Перший та другий під’їзди тепер лежали у руїнах. Люба кинулася до свого під’їзду.

– Стій, дурепо, ти куди?! – спробував її зупинити якийсь чоловік.

Люба його відштовхнула та стрімголов побігла сходами на другий поверх. Руки тремтіли, ключ не хотів потрапляти у замок, але поки вона не відкрила двері, ще жевріла надія, що батьків живі.

Нарешті Люба відкрила двері та застигла на місці. На підлозі лежали мама й тато, обіймаючи один одного, а стіни, де раніше були вікна не було.

– Жити набридло?! – гаркнув чоловічій голос позаду та витягнув її з будинку.

Внизу щось жалібно нявкнуло, Люба опустила очі та побачила Зефірку. Її кіт, весь у пилюці та крові виліз зі свого сховку.

Люба підняла кота та притисла до себе, заливаючись слізьми.

Батьків поховали, з дому не залишилось нічого. Єдиний спогад про батьків – їх золоті обручки, мамин ланцюжок із хрестиком та сережки. Оце вся пам’ять та усе добро, яке лишилося Любі, бо дім, вірніше те, що від нього лишилося, рухнув під час наступної атаки. А ще їй лишився Зефірчик. Він ніби відчував її горе та біль.

У тому ж одязі, в якому вийшла тоді з будинку, з котом на руках, Люба поїхала до Одеси...

Люба повернулася зі спогадів, коли почула голос Фенікса. Він, дійсно, обрав ніжну пісню. Олександр співав колискову на вірші

Володимира Наконечного

«Лю-лі, лю-лі, треба спати,

Йде вже ніченька до хати,

Світить зіронька в віконце,

Спи, маленьке наше сонце.

Баю, баю, бай, бай, бай,

Спи, дитино, засинай,

Спи, малесеньке дитятко,

Вже втомились оченятка.

Баю, баю, бай, бай, бай,

Спи, дитино, засинай,

Баю, бай – засинай.

Лю-лі, лю-лі, треба спати,

Вже поснули пташеня,

Їм матуся у садочку

Теж співала співаночку.»

У його виконанні колискова була ніжною та щирою.

Скільки ж не витраченої любові, тепла та ніжності було у цьому чоловіку...

Люба дивилася на Фенікса та крім мужності, сміливості, витривалості, бачила безмежне бажання бути потрібним, коханим, бажаним...

Невже вона досі жива, невже не все померло разом з Ярославом? Чи зможе в душі Любові прорости промінчик віти та надії? Чи засяє для них обох сонце? Чи настане ранок після затяжної ночі?