Розділ 1. Я полетіла б з тобою в небо...

СТАНУ ТВОЇМ ФЕНІКСОМ

Розділ 1. Я полетіла б з тобою в небо...

Люба йшла коридором ліцею, де усі стіни були завішані сердечками та яскравими стіннівками, з яких на усіх прицілювалися смішні Купідони.

– Любове Петрівно, зі святом! – почула вона за спиною, а один із учнів-шибеників простягнув їй валентинку. – З Днем усіх закоханих.

– Дякую, – відповіла вчителька, приймаючи кольорове серденько.

– Ви – моя найулюбленіша вчителька, – впевнено мовив учень та побіг до свого класу.

Любі поглянула на серце, зроблене своїми руками, усміхнулась краєчком рота та пішла до вчительської.

Не любила вона це свято. Не любила зараз. Ще три роки тому вона чекала на це свято, готувала подарунки... А зараз... А зараз не стало того, кому хотілося дарувати та казати слова кохання. Звісно, вона придбала валентинки для учнів та колег, але то було не те. Не було того, хто змушував битися її серце частіше. Він полетів у небо та залишився у ньому. Янголом...

Як би Любов Петрівна не пручалася, але колеги таки витягнули її до ресторану.

– Ой, і так живемо від тривоги до тривоги, від ввімкнення світла, до вимкнення, – щебетала соловейком її колега – Віра. Само вона й вмовила Любу піти з усіма невеликою жіночою компанією до ресторану, неподалік їх ліцею.

Гарна банкетна зала була також прикрашена. Повітряні кульки, символи кохання, квіти. Усе нагадувало про свято. У великій залі було кілька столиків, де зграйками сиділи люди та святкували якісь події.

– Ой, хлопчики! – вигукнула Аліна Олександрівна, побачивши у кутку столик, де сиділи виключно чоловіки у формі.

– Наш столик далі, – суворо гримнула Раїса Максимівна та показала напрямок.

Усі зайняли місця, замовили страви та почали розмови. Якщо є хоч два вчителя у компанії, то обов’язково будуть обговорювати навчання та учнів. Так сталося і цього разу.

– Ой, набридло вже! Дайте хоч тут відпочити від тих звітів, електронних журналів та контрольних, – закотила очі Аліна, увесь час поглядаючи на столик, за яким сиділи військові.

Незабаром прийшли ведучий та музикант, і почалася святкова програма.

Люба збиралася вже йти, але її попросили ще хоч трохи затриматися.

Харизматичний ведучий провів кілька конкурсів, де активну участь брала саме Аліна Олександрівна, але нічого не виграла.

– Нічого! Пощастить у коханні! – самовпевнено заявили вона.

– А тепер попрошу від кожного столика по кілька учасників, які братимуть участь у пісенному конкурсі. Українці – співоча нація, у нас співає душа, бо колискова пісня була засвоєна з молоком матері. Побачимо, вірніше, почуємо наших соловейків та тих, хто співає не голосом, а серцем, – запрошував усіх ведучий до участі у конкурсі.

– О, ні! Ми не маємо права пропустити такий конкурс! Дівчата, ну, йдемо. Пролила Аліна. – Я буду усіх тягнути, а ви мені підспівуйте.

Аліна Олександрівна була вчителькою музики. Вона згуртувала чудовий учнівський хор, підготувала гарні виступи дітей до свят, але директорка наполегливо просила не її не співати особисто. Не всі могли оцінити співочий талант Аліни Олександрівни, який вона собі приписувала.

– Любочко, йдемо, – просила Віра. – В тебе такий гарний голос.

Люба таки наважилася та вирішила взяти участь у тому конкурсі. Хоч настрою не було зовсім, але не хотілося підводити колег.

Було кілька пісень, які розіграли учасників. Народні, запальні, веселі...

У якийсь момент, ведучий оголосив наступну тематику пісні:

– Чудові голоси! Конкуренти наших естрадників. А тепер складніше завдання. Заспівайте пісню про щире кохання, щоб аж сироти шкірою, – запропонував ведучий.

Перші дві команди співали щось на кшталт вічного кохання, а коли прийшла черга команди вчителів, усі поглянули на Любу. Вміла вона співати так, що серце вистрибували з грудей. Навіть Аліна принишкла, бо знала, що краще люби про щире кохання до сиріт не заспіває ніхто.

– Який вам мінус для пісні знайти? – запитав чоловік, коли Люба готувалася.

– Дякую, не потрібно. Я співатиму акапельно, – відповіла Любов.

Коли прийшла черга жінки заспівати свій варіант пісні про щире кохання, вона взяла мікрофон та перед співом мовила:

– Присвячується усім нашим янголам, які навіки оберігають нас з неба.

Люба промовчала кілька секунд та почала співати пісню Олександра Пономарьова «Вато чи ні…». Вона дещо змінювала слова, але складалося таке враження, ніби саме це оригінал. Її слова набували нового змісту. Були символічнішими, щирішими, актуальними. Кожне слово потрапляло в ціль, кожне торкало серце.

«Варто чи ні...

Жити без тебе?

Я полетіла б,

З тобою в небо,

Я повернула б час назад,

Та сказала б так: