Розділ 11

Мирон

Я не знаю, що робити. Вперше в житті почуваюсь до біса розгубленим. Дивлюсь на біле як стіна обличчя Єви і розумію, що ситуація до божевілля паскудна. 

– Що з нею? – Макс теж здається розгубленим. Мабуть, ще більше, ніж я. 

– Не знаю, – ціджу і беру її на руки. Навіть попри шостий місяць вагітності, Єва надто легка. Хіба так має бути? 

– Що сталося? – мама вибігає у коридор саме в той момент, коли я намагаюсь взути туфлі, продовжуючи тримати дівчину на руках. 

– Двері, – киваю туди, і вона швидко їх відчиняє. Дідусь теж тут, але, на відміну від мами, питань не ставить. Він сам усе бачить, і зараз його обличчя перекошене від злості. 

З ним розберусь пізніше. Зараз треба Єву відвезти в лікарню. 

Макс відчиняє задні двері мого автомобіля, і я мовчки киваю йому. Опускаю туди Єву і збираюсь двері зачинити, але Макс не дає. 

– Я теж поїду! – цідить. – Це і моя дитина також! 

Якби ми не були в такій паскудній ситуації, я б відправив його під три чорти, але зараз немає на це часу. Макс сідає поруч з Євою, яка тримається за живіт і тихо схлипує. Я не бачу її обличчя, але розумію, що їй дуже погано. 

Саме це діє на мене як відро льодяної води. З усім можна розібратися пізніше, але її стан відверто лякає. 

Сідаю за кермо і залишаю територію маєтку. Їхати треба швидко. Настільки, наскільки це можливо. 

– Як ти? – питає Макс, а я міцніше стискаю пальцями кермо. 

Якого біса він такий хороший зараз? Вдає, що його реально хвилює її стан. Але ж я знаю, що це не так. Макс – самолюб. І це факт. 

– Мені боляче, – шепоче – і моєю шкірою біжать неприємні мурахи. Я не хочу, щоб вона втратила цю дитину, і справа зовсім не в акціях, які я маю отримати. Не зовсім в них. 

Єва – хороша дівчинка. Я згоден з братом, і якщо дитина помре… сумніваюсь, що вона зможе це пережити. 

– Ти можеш їхати швидше? – кричить Макс в якийсь момент. 

– А ти можеш стулити пельку? – гиркаю. 

– Будь ласка… – знову схлипує Єва, і мені здається, що в моєї тачки прокинулося друге дихання. Я й не знав, що вона може бути настільки швидкою. 

Ми прибуваємо до лікарні, і не встигаю я вийти з салону, як Макс піднімає Єву на руки. Мені це не подобається, але я змушений терпіти. Зараз головне – це врятувати її і дитину. 

Лікарі відразу забирають її, і коли ми з Максом удвох залишаємося в коридорі, я готовий відірвати йому голову. 

– Тепер ти задоволений? – питаю. 

– До чого тут я? – цідить. – Я не хотів, щоб до цього дійшло! 

– Та невже? – роблю крок до брата і хапаю за руки вище ліктів. Я маю виплескати все те, що накопичується всередині, і Макс для цього ідеально підходить. – Ти кинув її і полетів гріти свій зад на Мальдіви. Знав, що треба оплатити навчання. Знав, що їй нікуди буде йти, якщо виженуть з гуртожитку. 

– І ти скористався її безпомічністю? – Макс кривиться. – Одружив на собі заради акцій? Як шляхетно, братику! 

– Ми обоє вчинили як мудаки, – не можу не погодитися. – Але я зміг дати їй значно більше, ніж ти. І байдуже, яка у мене мета. 

Макс висмикує свої руки з мого захвату і нервово проводить пальцями по волоссю. 

Я бачу, як в кінці коридору з'являється мама, а за нею дідусь. Зітхаю, тому що попереду на нас чекає ще більший розбір польотів. Видно, що дідусь готовий вбити нас обох. 

– Як дівчина? – питає мама. Вона теж схвильована, хоч і не любить Єву. 

– Не знаємо, – говорить Макс. – Її забрали. 

– З вами обома я потім поговорю, – цідить дідусь. – Зараз головне – це здоров'я дівчини і дитини. 

Не можу не погодитися. 

Ми чекаємо практично годину, і за цей час встигаю довести себе до межі. Мій план був ідеальним, поки не повернувся Макс… 

Я справді сподівався, що йому буде байдуже на Єву і дитину. Чому ж тоді це не так? Я щось пропустив? 

До нас виходить лікар, і я не можу вдихнути, поки чекаю на його вердикт. Тільки зараз усвідомлюю, що хвилююсь за Єву, і справа не лише в акціях. Вона не заслуговує того, що отримує через наші війни. 

– Хто чоловік Єви? – питає, і я виходжу вперед. 

– Це я, – відчуваю на собі косий погляд Макса, але не зважаю на нього. – Що з моєю дружиною? 

– Нам вдалося зберегти вагітність, – відповідає, і мені здається, що всі ми одночасно полегшено видихаємо. – Ваша дружина відпочиває. Вона добряче злякалася. 

– Я можу її побачити? – питаю нетерпляче. 

– Тільки ви, – киває, а я радію, що Макс не зможе до неї наблизитися. 

Лікар йде, а я ступаю крок у його бік, але не задоволений голос брата мене зупиняє:

– Так не повинно бути! Це моя дитина! – кричить Макс. 

– Більше ні, – кажу йому. – Можеш їхати додому.