Розділ 8.1

Кабінет залишаю разом з дідусем. Ми йдемо у вітальню, і мама відразу встає з дивана, на якому до цього сиділа. 

– Ви поговорили? – питає. – Тату, ти вправив йому мозок? 

Дуже хочу голосно фиркнути, але тримаюсь. Мама така наївна. Невже дійсно думає, що цю ситуацію можна якось змінити? 

– Можна й так сказати, – дідусь усміхається. – Юле, тобі не варто хвилюватися.

– Я так не думаю, – мама досі зла. 

– Мироне, сьогодні ми знову чекаємо вас з Євою в гості. Без гостей буде можливість поспілкуватися. Нам треба допомогти цій дівчинці влитися в нашу родину. Вона має розуміти, що ми їй не вороги, і довіряти нам. 

– Це ти їй не ворог, – фиркає мама. – А я цю дівчину зовсім не знаю і не довіряю їй. Чомусь Максим відмовився визнавати цю дитину. Можливо, вона не його? 

– Макс впевнений, що дитина від нього, – кажу. – Він відмовився, тому що боягуз. Не хотів відповідальності. 

Мама хмуриться, але мовчить. Мабуть, не знає, як ще можна захистити Максимка. 

– Мені треба їхати, – кажу, в загальному задоволений від розмови з дідусем. – Ввечері привезу Єву ще раз. 

Залишаю будинок, а тоді й територію маєтку. Їду назад у місто і думаю про Макса. Сьогодні думки про нього не покидають мою голову. Я розумію, що він повернеться з дня на день. Не скажу, що схвильований. 

Єва – моя дружина, і її дитина тепер і моя. Навіть якщо Макс розізлиться, я думаю, що це буде спочатку, а потім він мені ще й подякує, що позбавив його відповідальності. 

На роботі вдається відволіктися від думок про Макса і Єву. Та чомусь я дуже часто дивлюсь на годинник, чекаючи другої години дня. Водій знає, що має забрати Єву, але новину про те, що сьогодні буде ще одна спроба знайомства з моїми рідними, я маю сказати їй сам. 

Рівно о другій набираю її номер, очікуючи почути невдоволення в голосі, але чую голос іншої дівчини й напружуюсь. 

– Де Єва? – гиркаю в слухавку.

– Вона зараз у декана факультету. Я чекаю її в коридорі, – відповідає її подружка. Я впізнав її голос. – Щось їй передати?

– Чому вона в декана? Сталося щось? – питаю.

– Не знаю. Її викликали, – відповідає. 

– Нехай набере мене, щойно вийде від нього. 

– Я скажу, – дівчина закінчує виклик, а я не можу второпати, чому так розізлився. Або, краще сказати, розхвилювався. 

Звісно, я переймаюсь її станом. Дівчина вагітна, і мені не потрібні проблеми саме тоді, коли все налагодилося. Якщо з нею чи дитиною щось станеться, я можу втратити акції. Цей факт мене дратує. 

Минає хвилин двадцять, а тоді ще тридцять. Я постійно зиркаю на годинник. Єва не телефонує, а я повільно закипаю. Не думаю, що вона так довго в декана. Тоді в чому справа? 

Набираю водія, і він відповідає мені одразу ж. 

– Де Єва? — гиркаю у слухавку, хоч і розумію, що він тут ні до чого.

– В магазині. Я чекаю на вулиці, – відповідає. – Щось не так?

– Яка адреса? – питаю, і водій називає мені все, що потрібно.

Розумію, що зараз у мене зустріч, але роздратування бере гору. Беру ключі від машини та даю наказ помічниці скасувати всі зустрічі на сьогодні. 

Їду до торгового центру і залишаю автівку на парковці. Водія відпускаю, а сам йду шукати свою вперту дружину. Що вона там говорила про покупки? Потрібна чашка? Отже, йду в магазин з посудом на другому поверсі. 

Швидко переставляю ноги, тому що не терпиться вилити на неї своє роздратування. Якого біса Єва мене ігнорує? Я її чоловік, чи хто?!

– Вам чимось допомогти? – питає дівчина-консультант, коли переступаю поріг магазину.

– Ні, – гиркаю, і вона відступає. 

Шукаю поглядом свою дружину і бачу її серед рядів. Йду туди, але на початку ряду завмираю. Єва стоїть біля стенда з різними чашками та роздивляється їх. Вона настільки зосереджена зараз, наче немає у світі нічого важливішого. 

Сам не розумію, куди зникає весь мій запал. Стою як дурень, витріщаюсь на неї й згадую слова Макса. Вона хороша дівчина.  Я в цьому навіть не сумніваюсь, але відчуваю, що моя дружина потріпає мені нерви. А найсмішніше те, що сама вона про це навіть не здогадується.