Розділ 7.1

Почуваюсь дико втомленою. Цей вечір забрав багато моїх сил. Навіть страшно подумати, що буде далі. Особливо тоді, коли повернеться Макс. Навіть якщо він відмовився від нашої дитини, я впевнена: йому не сподобається те, що зробив Мирон. 

Залишилось тільки дочекатися його повернення, щоб дізнатися, чи правильні мої припущення. 

Мирон проводить мене у квартиру, а тоді сухо прощається і знову йде. Можливо, це на краще. Коли я одна, почуваюсь значно впевненіше. 

Готую собі чай і згадую, що збиралася заїхати в магазин дорогою додому. Схоже, доведеться піти туди завтра. 

Набираю Діану, щоб розповісти їй про сьогоднішній вечір і заодно про те, куди змився Мирон. Подруга слухає мою розповідь, а тоді береться коментувати. 

– Як не крути, а маму Мирона можна зрозуміти. Вона шокована була, – хмикає подруга. – Добре, що дідусь розумний виявився. Думаю, значно розумніший за свого онука. Мабуть, він теж був шокований від такої витівки, але тримався гідно. А як же батько? Він мовчав? 

– Чесно кажучи, я не зрозуміла, хто з тих чоловіків, що був за столом – батько Мирона, – замислююсь. – А може, його взагалі там не було. 

– То що тепер? – цікавиться Діана. – Тебе прийняли в сім'ю. Ти можеш користуватися усіма привілеями. 

– Мені нічого не треба, – кажу. – Лиш би була змога закінчити навчання.

– Єво, тобі народжувати в грудні! Як би ти не хотіла, але навчання доведеться відкласти. 

Я і сама це розумію, але мені потрібна освіта. Я стільки сил вклала, щоб тримати диплом, а тепер… 

Я не шкодую, що залишила дитину. Просто мені важко змиритися з тим, що життя так кардинально змінилося. Я змушена робити те, що робити не хочу. Змінити своє життя так, щоб моя дівчинка мала все необхідне.

Закінчивши розмову з Діаною, йду в душ і спати. Нове ліжко, та й сама кімната загалом, мені дуже подобаються. Я могла б почуватись принцесою, але я не принцеса. Навіть поруч з нею не стояла. 

Залишається лише вмоститись зручніше, і зовсім скоро я засинаю. Щаслива, що цей день нарешті добігає кінця. 

Наступного ранку прокидаюсь доволі довго. Ніяк не хочу покидати ліжко, на якому почуваюсь ніби на хмаринці. Одягаюсь, роблю легкий макіяж і йду на кухню, де вже сидить Мирон з чашкою кави та телефоном у руках. На ньому костюм, отже, мій чоловік зібрався на роботу. 

– Доброго ранку! – кажу дещо збентежено. Схоже, мені знадобиться ще трохи часу, щоб звикнути до нового життя. 

– Привіт! – Мирон здається виспаним та, як завжди, ідеальним. Він розглядає моє вбрання і трохи довше як на секунду затримує погляд на моєму обличчі. – Як спалося? 

– Чудово, – кажу. – Не чула, коли ти повернувся. 

– Трохи за північ, – відповідає. – Я відвезу тебе в універ. Скажи, коли закінчуються пари, і мій водій тебе забере. 

– О другій, – випалюю. – Тільки я хочу зайти в магазин. У твоїй квартирі лише одна чашка. 

Киваю на неї та згадую, що вчора пила з неї чай. 

– Точно! – Мирон дістає з кишені піджака гаманець і витягує картку. Кладе на стіл, а я розгублено на неї дивлюсь. – Ти можеш купити все, що тобі потрібно. На карті достатньо коштів. 

– Я так не можу, – шепочу. 

– Чому? – Мирон не приховує свого здивування. – Ти моя дружина, Єво. Забула? В договорі, який ти підписала, є пункт, що я буду опікуватись тобою і дитиною. 

Я думала, що опікуються тими, хто нічого не має в цьому житті… Як же паршиво від того, що я належу до цієї категорії людей. А тепер і моя дитина.

Рука тремтить, коли тягнусь за карткою. Я не збираюсь купляти все підряд. Лише найнеобхідніше. 

– Дякую, – кажу. 

– Без проблем, – Мирон усміхається. – До речі, скоро повернеться Макс. Я кажу це для того, щоб ти підготувалася до зустрічі з ним. 

– Ти говорив, що немає причин для хвилювання, – не розумію його. 

– Зі свого боку я зроблю все, щоб він тебе не діставав, але я не можу бути поруч постійно. Ти маєш розуміти, що Макс може розізлитися. Ми обвели його навколо пальця. 

– Це зробив ти! – випалюю. 

– Дійсно? – хмикає, а я відчуваю, як у горлі з'являється клубок, який важко проковтнути. – Снідай. Через десять хвилин вирушаємо. 

Мирон залишає кухню і йде у свою спальню, а я дивлюсь на чашку, яку він залишив на столі, і розумію, що сьогодні обійдусь без чаю. Принаймні до того моменту, поки не куплю ще одну чашку.