Розділ 6

Ми мовчки залишаємо квартиру. Так само без слів заходимо в ліфт і спускаємось на підземну парковку. Йдемо до автівки Мирона, і він відчиняє для мене передні пасажирські двері.

– Може, нам варто купити якийсь подарунок? – питаю, коли покидаємо паркінг.

– Не переймайся, – Мирон усміхається, слідкуючи за дорогою. – Ти будеш найкращим подарунком для старого. 

Просто чудово! Головне, щоб від щастя дідусь не помер! 

Ми їдемо за місто, де розташоване котеджне містечко. Я бачу перед собою рівну як скло дорогу і великі паркани по обидва боки від нас. Тільки зараз починаю усвідомлювати, наскільки багата ця родина. Певною мірою я починаю розуміти Мирона. Він хоче тримати джерело цього доходу у своїх руках. 

Автомобіль зупиняється перед воротами, і ті починають їхати вбік. На території вже стоять кілька автівок, і всі вони гарні та дорогі. 

– Як я маю поводитись? – питаю, поки ми не залишили салон.

– Природно, – спокійно відповідає Мирон. – Усі будуть знати, що ця дитина від Макса, але для усіх ми з тобою маємо бути схожими на пару. Дідусь може змусити мене розлучитися, якщо не повірить, що ти щось до мене відчуваєш. 

– Тоді варто готуватися до найгіршого, – шепочу.

– З тебе настільки погана актриса? – піднімає вгору брови.

– Я не вмію вдавати кохання, якщо ним і не пахне, – кажу, дивлячись йому в очі. 

– Ну дивись, Єво, – Мирон нахиляється до мене, і тепер його обличчя надто близько до мого. – У твоїх інтересах теж, щоб нас не розлучили. Максу ти не потрібна, а мені – так. 

– Я це розумію, – шепочу. Не потрібно постійно про це нагадувати! 

– От і чудово! Ходімо, – здається, Мирону не терпиться показати мене всім. Він першим залишає салон автомобіля, а тоді йде до мене, відчиняє двері та руку свою подає. Я дивлюсь на каблучку, що виблискує у нього на пальці, і повірити не можу, що все це – реально. 

Обережно вкладаю свою долоню в його та опускаюсь на асфальт. Серце гупає об ребра, а донечка метушиться в животику. Вона відчуває моє хвилювання, але я нічого не можу з цим зробити. 

Ми йдемо до будинку, тримаючись за руки. Мирон на цілу голову вищий за мене. М’язистий та міцний. Я наче школярка поруч з ним. 

Наближаємось до дверей, і вони відчиняються перед нами. Я бачу жінку років п’ятдесяти з коротким світлим волоссям і блакитними очима. Вона відкриває рота, щоб привітати Мирона, але завмирає, помітивши мене. 

– Привіт, мамо! – Мирон цілує її в щоку. – Впустиш нас?

– Так, звісно! – жінка киває, і я бачу, як здивовано вона витріщається на мій живіт. Не можу її засуджувати. Мабуть, вона шокована. 

Ми проходимо у великий коридор, чи як воно тут називається, і я розглядаю світлі стіни, картини, які на них висять, і величезну люстру. 

 – Сину, поясниш, що відбувається? – жінка нетерпляче дивиться на мене, а тоді повертає увагу на Мирона. – Хто ця дівчина?

– Її звати Єва. Вона – моя дружина, – Мирон говорить це так, наче ми про погоду розмовляємо. 

Зараз мені шкода його маму. Вона шокована. Знову розглядає мене і на животі зупиняється. 

– Добрий вечір! – вирішую подати голос, хоч і розумію, що їй від цього не краще. 

– Мамо, може, ми підемо в зал? – питає Мирон. – Якось негарно тримати Єву в коридорі. 

Мені здається, що зараз ця жінка викине мене геть. Вона настільки бліда, ніби ось-ось втратить свідомість, а це ми ще найголовнішого не розповіли. 

Все-таки Мирон мерзотник. Про те, що ми одружилися, треба було розповісти якось поступово. І точно не сьогодні, коли в цьому будинку свято. 

– Ходімо, – вичавлює вона з себе і прямує до зали, звідки чути голоси та сміх. 

Мирон продовжує тримати мою руку у своїй. Мабуть, він відчуває, наскільки я налякана. Хоча сам при цьому залишається абсолютно спокійним. 

Я бачу великий стіл, за яким зібралося чимало гостей, але найбільше мене притягує дідусь, який сидить по центру. У нього сиве волосся і така ж борода. Його густі сиві брови стають в одну лінію, і мені здається, що він без слів розуміє, що утнув його онук.