Розділ 4

Мирон

– А вона гарненька, – говорить Влад, мій друг і колега по роботі. Він з'являється у кабінеті через п'ять хвилин після того, як йде Єва. Сідає в крісло, де нещодавно сиділа вона, і закидає ногу на ногу. – Підписала? 

– Так, – складаю два екземпляри назад у теку і відкладаю вбік. Найголовніше зроблено. Залишилося узаконити наші стосунки. 

– Ти не залишив їй вибору, – додає Влад, а я здивовано на нього дивлюсь. 

– До чого тут я? – дивуюсь. – Це все Макс. Зробив дитину і злиняв кудись. 

– Але погодься, тобі це підходить. Хоча ще не факт, що дідусь оцінить твою великодушність, – Влад усміхається, а мені стає погано від однієї думки, що щось може піти не так. 

– У нього не буде іншого вибору, – якомога впевненіше кажу. – Він хотів, щоб я одружився – я це зроблю. Дитина теж скоро народиться. 

– Але ж це не твоя дитина, – Влад продовжує тиснути. 

– І що з того? Вона мого брата.

Якщо сказати чесно, то я і сам не в захваті від того, що відбувається. Я не планував одружуватися в принципі, а про дітей взагалі мовчу. У мене є все, що потрібно чоловіку мого віку. Гроші, гарні жінки поряд і тіло, від якого ті самі жінки сходять з розуму. 

Навіщо мені сім'я? Навіщо ці крики дитячі? Підгузки… 

Як подумаю про це, страшно стає. Але мій дідусь вирішив інакше. Бачте, хоче правнуків побачити. А мені-то що? Чому я маю страждати? 

– Гей! – Влад клацає пальцями перед моїм носом, і я повертаюся в реальність. – Ти мене чуєш? 

– Я тут, – бурчу. 

– То коли весілля? – цікавиться друг. – Візьмеш мене свідком? 

– Обов'язково, – хмикаю. – Думаю, завтра. Не хочу з цим тягнути. 

– Зробиш дідусеві сюрприз на день народження? Диви, щоб він не помер від щастя! – Влад сміється, а я зітхаю. Інколи він такий ідіот, хоча частково має рацію. 

Завтра дідусеві сімдесят. Збереться вся велика родина за святковим столом. Чим не привід показати усім свою новоспечену дружину? 

Щодо Макса, то у нас була розмова, одразу після того, як я відвіз Єву в гуртожиток у нашу першу зустріч. У брата є ще один номер, тільки для родичів, щоб дівчата не діставали, коли він на відпочинку. 

Я розповів йому про візит Єви, і його відповідь дещо мене здивувала:

– Підкинь їй кілька тисяч, – заявив. – Я забув, що їй за навчання платити. 

– Мені здалося, що ти чхати на неї хотів, – кажу прямо. 

– Це не так, – зітхає брат. – Єва – хороша дівчина, просто закохалася не в того хлопця. Вона нічого в мене не вимагала, але я знаю, яка в неї ситуація. Дитина моя, і я не хочу, щоб вона опинилася на вулиці. 

– Звідки така впевненість? 

– Я був у неї першим, – пояснює. – Та й не така Єва дівчина, щоб плести інтриги. Якби ти знав її краще, то б сам усе зрозумів. 

Ну, тепер у мене буде така можливість. Пізнати її краще. Хоч я ще й досі не розумію, навіщо воно мені.

– Думаю, тобі час повертатися до роботи, – кажу Владу, і друг хмуриться. 

– Як скажеш. Тільки тримай мене в курсі своїх інтриг. Мені ж цікаво, – просить. 

– Обов'язково, – кажу. 

Коли Влад йде, я прошу секретарку покликати до мене юриста компанії. Треба завірити наш договір і домовитися про розпис у РАЦСі. 

Та поки його немає, дістаю з шухляди ще одну теку. Розгортаю її та дивлюсь на фото Єви, зроблене зовсім недавно. Вона дивиться на мене своїми карими очима, і чомусь я занадто довго витріщаюсь на її довге каштанове волосся і пухкі губи. 

Хороша дівчина Єва досі залишається для мене загадкою. І хоча в руках я тримаю усю її біографію, тут немає жодного слова про те, яка вона людина насправді. 

Дата народження, адреса інтернату, теперішнє місце проживання. Нічого особливого, але мені чомусь хочеться більше… 

Думаю, з часом мені таки вдасться розкрити цю таємницю, а поки що займаюсь справами та готуюсь морально до того, що вже завтра у мене на пальці буде обручка. 

Думаю, сьогодні варто влаштувати собі хороший вечір у компанії гарної жінки. Недовго думаючи, пишу повідомлення тій, що завжди рада бачити мене у своєму домі. 

І я не помиляюсь. Кіра мене чекає. 

Усміхаюсь, прочитавши її відповідь, і відкладаю телефон. Усе складається просто ідеально. Хто б міг подумати, що рідний брат допоможе мені отримати таке бажане крісло генерального директора. А найсмішніше те, що він сам про це ще навіть не здогадується.