Розділ 3

– Він точно приїде? – нетерпляче питає Діана, вдивляючись у далечінь. Ми вже двадцять хвилин топчемось на місці, а автомобіля все немає. Може, Мирон пожартував? 

– Не знаю, – дратуюсь. – Мирон не схожий на чоловіка, який кидає слова на вітер. 

– Але ж ти зовсім його не знаєш, – хмуриться подруга. 

І то правда. Те, що мені здається, може і не бути тим, що є насправді. Але хай там як, я все одно готова погодитися на його пропозицію. Просто іншого виходу у мене немає. 

– Яка машина! – захопливо вигукує Діана, і я слідкую за її поглядом. На стоянці з'являється розкішний чорний Mercedes, і я одразу розумію, що це по мене. 

Двері з боку водія відчиняються, і я бачу чоловіка років сорока. Він високий, широкоплечий і дещо страшнуватий. 

– Доброго дня! – вітається грубим голосом. – Пробачте, що спізнився. Затори. Ви Єва? 

– Так, це я, – киваю. 

Він відчиняє для мене задні двері, а я обіймаю подругу на прощання і сідаю в салон. Двері зачиняються, і водій повертається на своє місце. Ми рушаємо, а я відчуваю, як пітніють долоні. Чомусь дуже хвилююсь зараз. Розумію, що дороги назад не буде, коли скажу про свою згоду Мирону в очі. 

– Вам не холодно? Увімкнути обігрів? – у мою свідомість вривається голос водія. Наші погляди зустрічаються в дзеркалі заднього виду, і я ніяковію. 

– Ні, не треба, – кажу. – Все добре. 

Він киває і знову повертає погляд на дорогу. А я все думаю про те, що роблю. Мабуть, я до останньої секунди буду сумніватися в тому, що роблю. Хоч і розумію, що це моя єдина можливість врятувати себе і доньку, але нотка сумніву бринить у моєму серці. 

Я боюсь, що потім буду шкодувати. 

– Ми на місці, – говорить водій, і я одразу дивлюсь у вікно на високу дзеркальну будівлю. 

Він залишає салон першим, а потім відчиняє двері для мене. Водій веде мене до входу, і коли охоронці бачать його – без проблем пропускають. 

– Вам на шістнадцятий поверх, – зупиняється біля ліфта. – Там приймальня. 

– Дякую, – кажу, і він киває. Водій розвертається і йде до виходу, а я ступаю в ліфт і натискаю потрібну кнопку. 

Руки досі мокрі, а серце вистрибує з грудей. Донечка також неспокійна, тому долонею гладжу живіт. 

– Усе буде добре, маленька, – шепочу. – От побачиш. 

Двері ліфта відчиняються, і я ступаю у велику приймальню з панорамними вікнами. За столом сидить гарна білявка з червоними губами, що мені не сильно подобається. Не люблю розкутість. У всьому має бути межа. Та ця дівчина про межі явно не чула. Її блузка надто вузька, а груди практично вивалюються на стіл. 

– Ви Єва? – питає таким тоном, наче не рада бачити мене тут. Мабуть, таки не рада.

– Так, – киваю. 

– У Мирона Павловича зараз зустріч. Доведеться почекати, – заявляє і киває на диван. Сідаю туди й не розумію, чому Мирон мене покликав, якщо сам не має часу. 

Я у фільмах бачила, що робота секретаря – пропонувати каву або чай, але ця дівчина про таке явно не чула. Вона втупилася у свій телефон і строчить комусь повідомлення. 

Минає більше п'яти хвилин, і мені все це починає набридати. Мирон знущається? Скільки ще я маю тут сидіти? 

Несподівано двері його кабінету відчиняються, і Мирон говорить до своєї помічниці:

– Анжело, чому ти не впустила до мене Єву? – його голос звучить інакше. Невдоволено і грубо. Дівчина відкладає телефон і підскакує з крісла як ужалена. 

– Пробачте, Мироне Павловичу. Я думала, що у вас важлива розмова. 

– Єво, ходімо! – Мирон ігнорує її пояснення, а мені здається, що потім він з нею розбереться. Просто погляд у нього багатообіцяльний. 

Я встаю з дивана і йду до Мирона. Він стоїть у проході, тому мені доволі важко протиснутись всередину. Не розумію, навіщо він це робить. Хоче мене збентежити? У нього чудово виходить.

– Ти можеш мене пропустити? – шепочу невдоволено, а він опускає голову та усміхається. Від злості на помічницю і сліду не залишилося. 

– Так тут багато місця. Проходь, – заявляє. 

Ну якийсь дитячий садок. Чесне слово! 

Збираю докупи всі свої сили та протискаюсь поруч з ним, але живіт не проходить. Саме ним я і торкаюсь чоловіка. Мирон теж це відчуває і дивиться вниз, а тоді нарешті ступає в кабінет, давши мені більше вільного простору. 

– Пробач, що довелося чекати, – говорить, зачинивши двері. Ми залишаємось у кабінеті вдвох. – Анжела не досить добре виконує свої обов'язки. 

– То, може, варто було взяти на роботу компетентну у цьому людину, а не надувну ляльку? – випалюю це і пізно розумію, як мої слова прозвучали. 

Наче я ревную або злюсь. 

Мирон здивовано здіймає брови, а я червонію. Щось не туди мене несе. Зовсім не туди. Треба негайно опанувати себе і переходити до діла. Саме для цього я тут.