Розділ 2.1

– Ти маєш погодитися! – випалює Діана, а я здивовано на неї дивлюсь. 

– Ді, я зовсім його не знаю, – заперечую. 

– І що? – фиркає. – Макса ти знала, закохалася і переспала з ним. І що в результаті? Він тебе кинув! То може краще його розсудливий старший брат? 

Я розумію, що Діана хвилюється за мене. Вона точно так само, як і я, хвилюється за моє майбутнє. Але все це дуже сильно мене лякає. Я боюсь зробити неправильний вибір. 

– Завтра останній день, коли можна внести кошти, – кажу. – Якщо Макс не повернеться, я прийму пропозицію Мирона. 

– Краще б він не повертався, – фиркає Діана. – Цей Мирон уже мені подобається. Він хоч гарний? 

– Дуже, – перед очима миттєво виникає його образ. Поруч з Мироном я схожа на мишку. Але, думаю, ми доволі гарно могли б дивитися разом. 

Так, стоп! Щось я занадто поспішаю! Треба сподіватися, що Макс повернеться і мені не доведеться погоджуватися на цю дивну пропозицію. 

Але я ж не дурна і добре розумію, що Максу на мене начхати. Він знав, що я маю оплатити навчання, але не залишив мені ні копійки. 

То, може, і не варто сподіватися на диво? 

Наступного ранку йду на навчання разом з Діаною. Попереду вихідні й буде можливість трохи відпочити. А зараз усі мої думки про гроші, які треба внести на рахунок. 

Весь вчорашній вечір і сьогоднішній ранок Діана не дає мені спокою. Вона запевняє, що я маю прийняти пропозицію Мирона, але я досі вагаюсь. Є щось таке всередині, що не дає мені зробити цей крок. Мабуть, це страх. Я боюсь, що це буде чергова фатальна помилка. І що тоді буду робити? 

На перерві між парами мене викликає до себе куратор. Я знаю причину і на ходу вигадую, що буду відповідати. 

– Єво, ти не внесла оплату за навчання, – говорить Олег Вікторович. – У тебе якісь проблеми? 

– Ні, все добре, – відповідаю. – Сьогодні усе внесу. 

– Впевнена? Якщо потрібна допомога… 

– Нічого не треба. Дякую вам, – запевняю його. 

Чесно кажучи, навіть не знаю, коли так гарно навчилася брехати. Я ж завжди була хорошою дівчинкою, а тут таке. 

Ще з інтернату навчилася, що нікому мої проблеми не потрібні і я сама маю все вирішувати. Так само і тут. Я вступила в той університет, про який мріяла, але довелося обрати платне навчання, бо безкоштовно мене брали лише в коледж. Тут місць не було. 

Перший рік мені частково допомагав інтернат. Я навчалася і працювала. Потім змогла сама оплачувати. Але після того, як дізналася, що вагітна, все пішло шкереберть. Я більше не можу працювати, а попереду народження донечки. Як я буду її забезпечувати? 

А може, таки варто погодитися на пропозицію Мирона? Якщо так подумати, це єдиний вихід з моєї ситуації. Макс не буде забезпечувати мене вічно, а в мене має бути якась впевненість у майбутньому. 

– Ти погодишся? – радісно питає Діана, коли розповідаю їй усе, що встигла передумати. 

– Думаю, що так. 

– Це правильне рішення, люба, – подруга мене обіймає. – Я впевнена, що ти зустрілася з тим чоловіком не просто так. Це сама доля вас звела. 

– Ді, ти читаєш занадто багато романів, – сміюсь. – У житті так не буває. 

– Думаєш? – фиркає. – Ще згадаєш мої слова! Ти будеш щасливою. Не з Максом-ідіотом, а з його братом! 

А в це зовсім не вірю. Та й не потрібне мені щастя. Головне, щоб він опікувався  моєю донечкою, а я все переживу. 

Коли закінчуються пари, збираюсь з силами та набираю номер Мирона. Роблю це швидко, поки не передумала. 

Він відповідає після першого ж гудка, наче чекав на мій дзвінок. Або ж не на мій… 

– Романовський! – звучить його грубий голос зі слухавки, а в мене мурахи від страху з'являються. 

– Це Єва, – кажу, зовсім забувши привітатися. 

– Слухаю тебе, – голос дещо змінюється і стає не таким грубим. – Вирішила щось? 

– Я згодна! – випалюю. 

– Молодець, – мені здається, що він усміхається. – Де ти зараз? Я відправлю по тебе автомобіль. 

– Я можу і сама приїхати. Скажіть… тобто скажи, куди саме… – збентежено кажу. 

– Давай ми одразу домовимось про одну річ, – Мирон не приховує свого роздратування. – Ти будеш мене слухатись. Добре? 

Просто чудово! Мені вже це не подобається. 

– Добре, – ціджу крізь зуби. – Я в університеті зараз. 

– Мій водій буде там за двадцять хвилин. Дочекайся його, добре? – питає. 

– Так, – видихаю. 

– Чудово. Тоді до зустрічі, Єво! 

Відкриваю рота, щоб попрощатися, але не встигаю. Слухаю короткі гудки й дратуюся ще більше. Та ким цей Мирон себе вважає? Думає, що я буду слухняною лялькою? 

Не буде цього! І коли приїду до нього, ми про це ще поговоримо.