Розділ 1.1

Чоловік пропускає мене у квартиру, і я збентежено озираюсь. Тут дуже гарно. Все таке світле і нове. Таке враження складається, що в цій квартирі взагалі ніхто не живе. 

– Хочеш чогось? – питає господар, а я знову дивлюсь на цього велетня. Макс значно нижчий і не такий м’язистий. Може, цей чоловік – боксер? 

– Ні, дякую, – шепочу.

– Тоді сідай. Поговоримо, – він вказує на диван, і я несміливо сідаю туди. Сам розміщується в кріслі та розслаблено закидає ногу на ногу. Його блакитні очі уважно стежать за мною. – Який у тебе термін? 

– Шість місяців, – кажу. 

– Хто буде? 

– Дівчинка, – видихаю. 

Я не можу второпати, до чого ці питання. Він обіцяв допомогти, але поки що не озвучив свою пропозицію. 

– Макс відмовився від дитини? – питає. 

– Саме так, – киваю. – Ми домовилися, що він буде мені допомагати. Більшого мені не треба. 

– Він оплачує твоє навчання? 

– Так, – відповідаю. – До вагітності я сама це робила. Але зараз не можу. Макс допомагав, а потім зник. Якщо я не заплачу, то опинюсь на вулиці. З гуртожитку мене також виженуть. 

– Чому ти живеш у гуртожитку? Де твої батьки? Вони не допомагають? – чергова порція запитань накриває лавиною. 

– Я сирота, – кажу тихо. Чоловік хмурить брови. 

Я досі не знаю його імені й чомусь боюсь запитати. Він здається мені занадто серйозним. Питає. Слухає відповіді. Аналізує. Але поки що це все. 

– Як так сталося, що ти переспала з Максом? – чергове питання змушує мене почервоніти. Це занадто непристойне питання, і я не готова на нього відповідати. 

– Ви сказали, що маєте до мене пропозицію. Я можу її вислухати? – різко змінюю тему. Хочу, щоб цей чоловік зрозумів – я не буду з ним занадто відкритою. Все-таки про себе він ще нічого не сказав. 

– Я готовий оплатити твоє навчання. Повністю, – шокує відповіддю. – І не тому, що ти вагітна від мого брата. 

– А чому? – шепочу і розумію, що відповідь мені навряд чи сподобається. 

– Послухай, дівчинко, – чоловік нахиляється вперед, різко зменшуючи відстань між нами. –  Тобі потрібні гроші. Хіба не однаково, хто буде тобі їх давати – я чи мій брат? 

Ну, мабуть, не однаково… 

– Чого ви хочете? 

– Мені потрібна дружина, – приголомшує заявою. – А вагітна дружина – це взагалі джекпот для мене. Ми з тобою підпишемо шлюбний договір. Ти не будеш нічого потребувати. Я готовий стати батьком твоїй доньці.

– А що маю робити я? – питаю, а голос тремтить. 

– Гарно грати люблячу дружину, – усміхається. 

Це просто божевілля якесь. Не вірю, що чую це. Я ж навіть імені цього чоловіка не знаю, а він так просто кличе мене заміж. Розумію, що у нього свої мотиви, і дуже серйозні, але все одно не можу втямити… 

– Я розумію, що це несподівано, – він продовжує, знову сівши рівно. – Можеш подумати. Але недовго. Я не люблю чекати. 

– А як же Макс? Це ж його донька… – шепочу.

– Від якої він відмовився, – закінчує за мене чоловік. – Хіба не так? З братом я сам розберусь. Думаю, він не буде проти. Скажу більше – йому однозначно начхати. 

Це правда. Сама це розумію. Але шлюб з цим… незнайомцем звучить як щось дуже божевільне. Я ж не знаю його зовсім. А може, він маніяк? Хоча маю визнати, що маніяк дуже привабливий!

– Мені треба йти, – встаю, коли згадую, що ось-ось гуртожиток зачинить свої двері.  

– Я відвезу, – чоловік підводиться, а я вкотре переконуюсь, що він дуже великий. 

– Не варто. Я автобусом, – випалюю. Якось страшно стає від того, що за один вечір цього чоловіка стало так багато. 

– Не думаю, що це хороша ідея, – він навіть слухати мене не хоче. Бере ключі від автомобіля зі столу і крокує в коридор. Мені нічого не залишається, як йти за ним. 

– Я навіть імені вашого не знаю, – кажу, коли удвох спускаємось ліфтом. 

– Мирон, – відповідає, дивлячись на мене зверху вниз. – І давай перейдемо на “ти”. Почуваюсь зовсім старим поруч з тобою.