Розділ 1

На вулиці прохолодно. Під ноги падає пожовкле листя і починає накрапати дощ. У мене зовсім мало часу до того, як сувора комендантка Олена Аркадіївна замкне двері гуртожитку. Поки що намагаюсь не панікувати. Наче встигаю. 

Зараз головне – опанувати себе і наважитися зайти у цей будинок. Максим залишив мені свою адресу вже давно, але наказав приходити лише в крайньому разі. І ось ця крайність настала. У мене не залишилося іншого вибору. 

Переступаю поріг під’їзду і радію, що внизу немає нікого, хто може мене зупинити. Пульт охорони я пройшла без проблем, коли сказала, що мій хлопець тут живе. Звісно ж, чоловік в уніформі звернув увагу на мій живіт, що вже доволі добре видно під футболкою, і, можливо, саме тому він не став розбиратися, хто я і до кого йду. 

Ліфтом піднімаюсь на дванадцятий поверх, і, поки на табло змінюються цифри, моє серце б’ється все частіше і частіше. Сьогодні я телефонувала Максу разів двадцять. І кожного разу механічний голос говорив мені, що зв’язку з абонентом немає. 

А мені він потрібен. Дуже сильно. Якщо не внесу суму за навчання – мене відрахують. І що тоді? У гуртожитку не зможу жити теж. 

Саме ці думки й штовхнули мене до радикальних дій. Треба знайти Макса. Він має дати гроші, щоб я змогла оплатити навчання. 

Ліфт зупиняється, двері відчиняються, а мої думки хаотично бігають туди-сюди. Наближаюсь до дверей з потрібною цифрою і глибоко вдихаю. 

Зараз головне, щоб Макс був вдома. Якщо його не буде, я просто не знаю, що робити далі. 

Зібравшись, тисну кнопку дзвінка і чекаю, коли ж відчиняться двері. Рахую стукіт власного серця і відчуваю рухи донечки в животику. Вона теж хвилюється. 

Розумію, що відчиняти мені не поспішають, і знову тягнусь до дзвінка, але натиснути не встигаю, бо двері таки відчиняються у мене перед носом. 

– Ви хто? – грубий чоловічий голос викликає страх. Я що, помилилась дверима? Та наче ні… Але це точно не Макс. Чоловік значно старший. На вигляд років тридцять. І дуже великий. Мені доводиться запрокинути голову, щоб на нього дивитися.

– Мені потрібен Макс, – кажу збентежено. – Він тут? 

– Макс? – хмуриться, помітивши мій живіт. – Навіщо?

– Мені треба з ним поговорити. Це важливо, – кажу. – Будь ласка, покличте його. 

– Макса тут немає, – чоловік озвучує те, чого я найбільше боялася. – Він уже більше ніж тиждень за кордоном. 

– Коли повернеться? – питаю схвильовано. 

– Не знаю. Мабуть, коли закінчаться гроші, – байдуже відповідає чоловік. 

Я не розумію, як так… Макс обіцяв допомагати! Як він міг просто взяти та залишити мене? 

– Давай тільки без сліз. Я не наймався розбиратися з подружками брата, – кривиться невдоволено. 

– Ви – брат Макса? – питаю розгублено і тільки зараз помічаю схожість між ними. Колір очей, ніс, губи. Тільки в цього чоловіка риси обличчя жорсткіші. Погляд холодний, а губи стиснуті в тонку лінію. Він дійсно не задоволений. 

– Він самий, – киває і ховає міцні руки в кишені спортивних штанів. – Хочеш щось йому передати? 

– Мені потрібно терміново з ним поговорити! – випалюю. – Макс обіцяв мені допомагати! 

– Дитина від нього? – чоловік киває на мій живіт, а в мене виникає бажання прикритися. Якийсь дивний у нього погляд. Неприємний. 

– Так, – кажу, не вагаючись. – Ми з Максом домовилися. Я не буду його діставати й сама виховаю дитину, а він допоможе мені оплатити навчання. 

– Яка цікава угода, – чоловік вперше показує емоції. Усміхається насмішкувато. – Повністю в дусі мого брата. 

Я розумію, що допомоги від цього чоловіка чекати не варто. Йому начхати на те, що робить його брат. Це ж не з ним я домовилася... 

– Пробачте, – видихаю, ледве стримуючи сльози. – Я краще піду. Скоро гуртожиток зачиниться і я не зможу потрапити всередину. 

Чоловік ніяк мої слова не коментує. Мовчки слідкує, поки йду до ліфта і натискаю кнопку. Я маю зібратися. Маю дістати гроші, щоб заплатити за навчання, інакше можу опинитися на вулиці. 

– Зажди! – несподівано гукає, і я завмираю. Двері ліфта відчиняються, та я не поспішаю заходити. Повертаюсь обличчям до брата Макса і чекаю чогось. – У мене є для тебе пропозиція. Вислухаєш? 

Я можу відмовитися. Мабуть, так буде правильно, але ситуація безвихідна, і я погоджуюсь. 

Чоловік пропускає мене у квартиру, і я збентежено озираюсь. Тут дуже гарно. Все таке світле і нове. Таке враження складається, що в цій квартирі взагалі ніхто не живе. 

– Хочеш чогось? – питає господар, а я знову дивлюсь на цього велетня. Макс значно нижчий і не такий м’язистий. Може, цей чоловік – боксер? 

– Ні, дякую, – шепочу.

– Тоді сідай. Поговоримо, – він вказує на диван, і я несміливо сідаю туди. Сам розміщується в кріслі та розслаблено закидає ногу на ногу. Його блакитні очі уважно стежать за мною. – Який у тебе термін? 

– Шість місяців, – кажу. 

– Хто буде?