Глава 43

Леся Коваль

Ось він — ідеальний відпочинок із мрій кожної дівчинки. Тепле море, безліч вільного часу і можливість відпочивати не задумуючись. А ще коханий чоловік поруч. Який як і ти отримує задоволення від відпочинку та робить усе, щоб його обраниця була задоволеною.

Хіба не прекрасно?

Ось і мені здається, що чудово.

Увесь день минає на позитивній хвилі. І саме це надало мені сил на вечір.

Ми з Олександром повільно йшли вузенькими вуличками старої Одеси. Місто пахло морем, теплим камінням і чимось затишним — наче спогадом з дитинства. Сонце вже ховалося за горизонт, залишаючи по собі м’яке золоте світло. Ми прямували на вечерю до його друзів. 

— Хвилюєшся? — Сашко м’яко стис мою руку.

— Трохи, — зізналась я. — Це ж твої найближчі друзі. Я для них незнайомка.

— Вони вже тебе полюбили. Ще до знайомства.

— Завдяки контрасту з колишньою? — усміхнулась я.

— Не без цього. — засміявся він.

Я цінувала його чесність. Він не ідеалізував минуле, не уникав тем, які інші намагаються замовчувати. Це створювало довіру — ту, що росте не за один день. Тим більше — я добре знала про його минулі стосунки.  Аж занадто добре...

У ресторані було затишно — приглушене світло, дерев’яні меблі, старі фото Одеси на стінах. За столиком біля вікна нас уже чекали двоє. Він — з ледь помітною усмішкою і спокійними очима. Вона — яскрава, відкрита, з тією щирістю, яку не сплутаєш.

Коли ми підійшли, Марк підвівся:
— Привіт. Марк.
— Леся, — відповіла я, тиснучи руку.

Кароліна усміхнулась широко, але трохи здивовано.
— Дуже приємно. Ми не знали, що Саша прийде з компанією.

— Та він і нам нічого не казав, — засміявся Марк. — Просто написав, що буде не сам. Ми вирішили — хтось із колег. А тут — сюрприз.

— Тепер усе ясно, — сказала Кароліна, трохи хитро. — І добре, що такий сюрприз.

— Приємно бути так тепло прийнятою, — всміхнулась я.

Вечеря почалася з легкого вина, і розмова одразу потекла живо. Сашко з Марком згадували армійські історії — то була ціла вистава.

— Коли моя кішка вилізла з коробки просто перед сержантом, я подумав: усе, нас депортують у ліс, — сміявся Марк.

— Це була кішка з харизмою, — заперечив Сашко. — Майорка. Її боялися навіть кухарі.

— А як вона на офіцерське крісло забиралась? Впевнено. Як генерал.

Я реготала, уявляючи ту сцену. А потім запитала:

— А ви з Кароліною давно разом?

— Ми знайомі ще зі школи, — відповіла Кара. — Я була активістка — хор, гуртки, безконечні списки. А Марк — тихий, завжди з книжкою.

— Насправді я просто боявся її, — втрутився Марк. — Вона була занадто голосна для мого внутрішнього діалогу.

— Але після випускного щось змінилось. Провів мене додому, і все якось само склалося. Потім армія. Я чекала. Ми листувалися — справжні паперові листи з марками! Коли повернувся — почали зустрічатись. А рік тому одружились.

— І з того часу я живу з вчителькою, яка знає, коли я списую з Google, — жартував Марк.

— Я — вчителька молодших класів, — гордо сказала Кара. — Діти — це як невидимий квест. Ніколи не знаєш, що буде далі. Один учень казав, що в нього алергія на математику — чхав після кожного прикладу.

— І що ти зробила?

— Призначила «математичну терапію». Він одужав після двох задач на логіку.

— А равлик? — підказував дружині Марк.

— Один хлопчик приніс равлика в кишені, потім загубив. Ми шукали всюди, навіть молились. Через два дні він знайшов його в зошиті. Живого. Назвав його Віктор.

Ми сміялися, їли десерт і вже говорили так, ніби знайомі роками. Я дивилась на цих двох — живих, справжніх, із власним світом, створеним не заради ідеалу, а заради взаємності.

Сашко стис мою руку під столом. Його погляд був теплим, майже домашнім.

Я відчула це всім тілом: ми на правильному шляху.

Ми вийшли з ресторану вже поночі. Одеса дихала спокоєм. Над дахами розливалося темно-синє небо з поодинокими зорями, а вулиці світилися м’яким світлом ліхтарів. Тротуар ще зберігав тепло дня, і я трохи шкодувала, що вечір добігає кінця.

— Пройдемося? — запитав Сашко.

Я мовчки кивнула.

Ми йшли повз старі одеські дворики, де у відкритих вікнах миготіли тіні, де пахло липою, кавою й свіжим хлібом. Десь неподалік хтось бринькав на гітарі — звук плив крізь вечірнє повітря, тонкий, ледь вловимий.

— Я люблю ці вулички, — сказав Сашко, — вони завжди якісь... справжні. Тут усе дихає спокоєм. Можна йти мовчки, і цього досить.

— А зі мною хочеш говорити? — усміхнулася я.

— Завжди. Але мені подобається і мовчати з тобою.

Ми зупинилися біля старого ліхтаря. Тінь Сашка падала на стіну поруч, м’яка й спокійна. Він подивився на мене довго, вдумливо, з тією уважністю, яку важко підробити.

— Твої друзі дуже класні, — тихо сказала я. — Їхнє тепло... воно щире. І в них немає фальші.

— Вони справді дуже важливі для мене. Ми з Марком давно разом тримаємося, ще з армії. А Кара — це серце цієї компанії. Якщо вона приймає людину, то вже беззаперечно. І сьогодні вона дивилася на тебе так, наче знає тебе давно.

— Може, знає, — пожартувала я. — Інтуїція вчителів — то сила.

— А мені здається, що вона просто відчула, що ти... моя.

Я мовчала. Від цих слів стало тихо всередині — не порожньо, а спокійно. Як після дощу, коли повітря чисте, і хочеться просто дихати.

Я поклала голову йому на плече. Його рука ковзнула мені на талію, впевнено, бережно.

— Мені з тобою добре, — сказала я. — По-справжньому.

Він нічого не відповів. Лише обійняв міцніше.

У ту ніч ми ще довго не повертались до готелю. Йшли повільно, без маршруту, сміялися, іноді мовчали. І кожна мить була наповнена — не словами, а теплом, яке лишається в тиші, коли поряд той, кого ти не шукав, але знайшов.

Коли ми все ж повернулись у номер, було вже за північ. Тиша огорнула кімнату м’яко, наче ковдра. Я ще знімала сережки, коли він підійшов, обійняв мене ззаду і тихо прошепотів: