Глава 42

Леся Коваль

— Розкажеш мені про них? Про своїх друзів. — питаю його за нашим пізнім сніданком. Час звісно ж вже обідати, як це зараз роблять усі інші нормальні люди. Але хіба ми схожі на нормальних?

Може й так. А може й ні. Але ми щасливі, снідаючи звичайною яєчнею із зеленню, вчорашніми котлетами та тушкованою картоплею із м'ясом.

Я щаслива поруч із цим синьооким чоловіком.

 Він дозволив мені самостійно обирати місце для зупинки в Одесі, запевнивши, що будь-яке рішення його задовольнить. А я й досі не знаю що обрати.

Варіант із друзями мені дуже імпонує. Це значить, що я познайомлюсь із ними. Наближусь до його життя ще більше. Цікаво дізнатись які вони люди. Тільки ночувати у них не можу відважитись. Не хочеться нав'язуватись. Ми ж і так як сніг на голову звалимось. І не знаю чи зможу подружитись із його друзями. Саша ж далеко не простий хлопець. Він бізнесмен, про що я чесно інколи забуваю. А одже і друзі його можуть бути такими ж людьми. Забезпеченими. А там де гроші - не завжди щиро та відверто. Страшно буде, якщо я здамся їм бідною родичкою, яка не варта їх уваги. 

— Із Марком ми служили разом. В армії потоваришували. Із Кароліною я познайомився вже після закінчення нашої служби. Виявилось, що вони із одного селища та щось там пробували зустрічатись, але розбіглись. Кара пішла вчитись, а Марк служив. Але вона його чекала. І дочекалась до того, що вже кілька років вони не просто разом, а не так давно вже й одружені. Вона працює вчителькою, а він нотаріус. Впевнений вони тобі сподобаються.

— А я їм? — питаю раніше, ніж Сашко встигне замовкнути.

— А ти їм. — сміється. — Вони хороші приємні люди. І як ти можеш комусь не подобатись? Не хвилюйся. Це всього лише мої друзі. Якщо не хочеш - не будемо у них залишатись. Але я справді хочу познайомити вас.

— Добре, я спробую не хвилюватись з цієї причини. Але ж ти розумієш, що гарантувати це я не можу. А як ми дістанемось Одеси? Потягом чи авто?

— Ще є літаки, мила. Можемо поїхати автомобілем. Або можна потягом чи літаком. Тільки треба буде глянути за квитками. Так чи інакше - а кілька годин в дорозі доведеться провести. Я схиляюсь до автомобіля — і по прибуттю буде зручно - не треба буде шукати транспорт.

— Краще вирішуй це сам. Але я б не хотіла, щоб ти втомлювався за кермом. Відстань все ж чимала. 

Сьогодні ми проявляли дива дипломатії. Без суперечок ми збирались у подорож. Домовлялись та йшли на поступки один одному. 

День минув швидко. Я б сказала — занадто швидко. 

Найнеобхідніші речі складені у невеликі дорожні сумки та вже завантажені у багажник автомобіля. А ми налаштовані на подорож до моря. Вирішили, що спробуємо заночувати на яхті, але раптом-що то поїдемо до готелю. То було найоптимальнішим рішенням. 

Саша сьогодні ліг спати раніше, аби вранці зі спокійною душею сісти за кермо. Я ще довго не могла налаштуватись на сон. Виринало у думках різне. Та чоловік поруч, хай і сплячий, заспокоював. 

Олександр Бойко

Прокидатись довелось рано. Нас, звісно, ніхто не примушував до раннього підйому, але таким вже було наше спільне рішення. Краще провести кілька годин в дорозі, коли сонце ще не припікає надто сильно. Хоча б якусь частину шляху.

До Одеси дістались вже ввечері. 

Перші кілька годин дороги Леся ще спала. Потім замінила мене на місці водія, даючи мені перепочити. Ми мінялись місцями кілька разів — жаліли один одного. Сидіння в автівці втомлює, а водія вдвічі сильніше.

Були так втомлені, що коли дістались готелю, вже не хотіли ні прогулянок, ні чогось іншого. Душ по черзі, вечеря у номер  в тиші та сон. Не розмовляли. Не тому, що посварилися. Навпаки - говорили дорогою про різне та сміялись. Багато. Щиро.

Перший день відпустки закінчувався у номері готелю в обіймах коханої. 

Тож на ранок були відпочивші та бадьорі.

— Марк телефонував. Пропонував ближче до вечора зустрітись, прогулятись. Можемо вийти в море на моїй яхті. Як тобі така ідея? — пропоную їй, після сніданку. 

Ми залишились на сніданок у готелі брата. Ввечері по приїзду не було сил роздивлятись готель та краєвиди навколо. А сьогодні, у ресторані ми користувались цією можливістю сповна, зайнявши столик біля великого панорамного вікна. Крізь нього виднілось море — не дарма свого часу брат боровся за цю ділянку неподалік від узбережжя. 

— Мені подобається. — вуста дівчини розтягуються у посмішці. — А плавати ми будемо із ними чи можемо і без них піти? Шалено хочу похлюпатись у морі.

Насправді мені байдуже у якій послідовності, що робити. Згоден на все - головне, щоб Леся була щаслива. Щоб ніщо не змогло зіпсувати наш настрій. Щоб ми просто відпочивали тут душею та тілом. 

Отож спершу був пляж, море і пісок. Натовп відпочивальників у морі та біля нього. Хтось із дітьми або без них, інші — у великій компанії родини чи друзів, хтось наодинці із морем, незважав на інших. А ще ми — вже не перша парочка закоханих, що розслаблено плескалась, дуріла у воді не відстаючи від дітей. 

День минав несподівано приємно. Давно такого не було. Ніхто не надокучав дзвінками, розмовами. Не було навантаження роботою. Не турбували неприємні люди.

Не гріх було назвати його найкращим.