Глава 40

Олександр Бойко

Кивком голови підтверджую свою згоду. Поговорити нам потрібно. Тільки так зможемо порозумітись та зберегти наші стосунки. Замовчування проблем та власних думок тільки погіршить ситуацію та все зруйнує.
— Я бачився з Іриною сьогодні. — кажу, змочивши горло вином. 
— І чому я не здивована... — тихо бурчить собі під ніс Леся.
Вона незадоволена такою моєю відвертістю. Точніше новиною, що почула. Що аж ніяк не дивно. Ставлення моєї принцеси до колишньої відоме. 
— Ні дня без цієї гадини не минає. — не втримується від коментаря, допиваючи залишки напою у келиху. Гучно ставить його на стіл та переводить погляд на мене. Дивиться вичікувально. Чекає на продовження моєї розповіді. 
— Думаю, це була остання зустріч. 
— Упевнений, що завтра вона не подзвонить чи ще гірше — не прийде до твого дому?
— На усі сто відсотків, на жаль, я не можу тебе в цьому запевнити. 
— Тоді навіщо ти взагалі мені розповідаєш про вашу зустріч? Щоб я приревнувала? Вчора не вистачило?
— Вистачило. Повір мені. Із головою вистачило. Але ти маєш знати. Я не хочу приховувати від тебе щось. Навіть, якщо то була зустріч із колишньою.
— То чого їй не йметься? Вона ж як та собака на сіні. Все не заспокоїться ніяк... То про що говорили? 
— Пропонувала мені стати її коханцем поки вона не стане багатою вдовою. — чесно зізнаюсь. 
— Може варто попередити її чоловіка? Ти дзвонив йому?
— Ні. Так. 
Чорт. Плутаюсь сам у своїх відповідях та тим самим заплутую Лесю. Короткою відповіддю тут не відбудешся. Треба все пояснити як слід. 
Поки наливаю нову порцію напою для Лесі, збираюсь думками. Використовую цю коротку паузу аби підібрати слова щоб розповідь вишла без зайвих емоцій. Мої думки з приводу цієї ситуації й так не важко відгадати. 
Ще хвилин п'ять, а може трохи більше, займає короткий переказ усіх подій сьогоднішнього дня. Як замовкаю, — настає тиша. Леся не поспішає її порушувати. Кілька разів відкриває рот, у пориві щось сказати, але так і нічого не промовляє. 

Леся Коваль

І що тут сказати?
В голові не вкладається.
Гаразд, я Сашка знаю не так довго, як вона. Але як їй розуму вистачило таке запропонувати? Після всього що зробила - це просто верх безумста.
Нехай чоловіка свого ця гадина не любить, а його гроші. То таке. То буває. Але ось так от відверто чекати його смерті...
Жах.
Сподіваюсь, що той "щасливий" чоловік покаже зміюці де раки зимують. 
Не дарма ж Саша усе це вигадував та організовував. Ось наче й можна уже видихнути із полегшенням, але щось не виходить. Чи то я просто боюсь наврочити і повірити, що історія з цією прибацаною нарешті добігає до завершення. 
— Розкажеш мені чому така сумна сьогодні? — зрештою порушує тишу він.
— Я тобі казала вже — занадто багато думаю.
— Лесю, мила моя, адже це не відповідь. Я хочу знати що тебе хвилює. Разом ми зможемо усе вирішити.
— Сашо, я просто забагато думала. Занесло трохи не в ту сторону. От і трохи накрутила себе. 
— Гаразд, зайдемо з іншого боку про що ти думала?
— Господи! Сашо, ти зараз тиснеш на мене. Хочеш знати про що я думала? Справді? Так от — я думала про нас. Про наші стосунки. Про те як швидко у нас все закрутилось. Ми занадто швидко почали жити разом. Ти тиснув на мене, ось і зараз тиснеш. Може я не хотіла тобі це все розповідати?
— А що хотіла, Лесю?
— Подумати..
— Подумала?
— Так. 
— І що надумала? Що вирішила? Може тобі став не потрібен такий хлопець як я? У мене ж і роботи багато — я не завжди маю змогу приділяти тобі достатньо часу. І як бачиш моє минуле не втомлюється нагадувати про себе. І тисну я на тебе...
— Сашо, не гарячкуй. Нічого я не вирішувала. Це все тут ні до чого. 
— А що тоді? Мені й далі дивитись як ти гризеш себе невідомо чому? Не зважати аби ти додумалась до чогось і потім без пояснень одного прекрасного дня зникла? 
—  Та що ти мелеш? Сашо! Ось зараз ти накручуєш себе ще гірше, ніж я себе могла б. Я розумію - одного разу тебе вже кинули без пояснень і розмов. Але не треба зараз свій минулий досвід переносити на нашу ситуацію. Тобі треба охолонути. Нам обом треба заспокоїтись. Хіба не бачиш - не виходить спокійної розмови. Нас обох несе не в ту сторону...
Виговорилась називається. Нічого не скажеш. Наговорили один одному все, що тільки спадало на думку. А вертілось на язику багато. Часто необдумані слова вилітали з вуст. І голос підвищували, хоч і не варто було. 
Ми на межі краху. Поторюємо учорашній вечір. Мабуть, погано закріпили вивчене раз набиваємо ґулі на тому ж місці.
Але я наче змогла вчасно зупинитись. Чи ні. І мені лише так здається. 
Вже не знаю. 
Він мовчки допиває вино у своєму келиху. А повторюю за ним. Тільки тиша тисне. У повітрі повисла напруга між нами. Ось вони наслідки сварки.
Щось сказати? Вдати що вже перекипіла і заспокоїлась та спробувати згладити всі гострі кути? Ні, пахне лицемірством. Не після того, як тикала його носом об його ж минуле, наче він шкідливе кошеня, яке нагадило мимо лотка.
Ні. 
Треба дати трохи часу нам обом. Якось вгамувати емоції. 

Олександр Бойко

Зірвався наче пес із ланцюга. Не зміг вчасно прикусити язика і ляпнув кілька дурниць, не думаючи, що тим самим ображаю кохану. 
Дурень. Бовдур. І все це про мене. 
Мовчки ми розбіглися по різних вуглах. Я попрямував до душу, щоб змити із себе увесь негатив цього шаленого дня. Леся ж зникла за дверима спальні.
Не знаю скільки простояв під прохолодними струменями води, але обдумати встиг чимало. Думав. Аналізував. Лаяв себе за нестриманість.
Чітко розумів лиш одне — треба загладити свою провину перед коханою.
Ми зустрілись в дверях ванної кімнати. Хотів сказати їй, що люблю, що дурень, але вона не дала навіть рота відкрити. Кинулась до мене в обійми. Щойно пригорнув її до себе — на душі стало легше. Ми мовчали, але у цьому мовчанні було набагато більше, ніж ми могли б сказати.