Глава 39

Олександр Бойко

Вона розчарується в мені щойно я відповім на дзвінок. Розуміння цього приходить миттєво. Палець зависає над екраном мобільного, який все ще дзвонить. Леся чекає на відповідь, але я так і не відповідаю. 

Просто не можу зараз говорити із коханою та щось їй пояснювати. Це безглуздо. І було б справжнім божевіллям. Адже фоном для розмови слугувало б набридливе голосіння Ірини.

Ця дурепа і досі не може замовкнути. 

Бісить.

— Та стули ти свою пельку! — гарчу, друкуючи повідомлення Лесі. Перевожу подих, поки ховаю телефон до кишені. — Затям уже собі — ця зустріч тільки для того, щоб вкотре донести до тебе просту істину — наші стосунки залишились у минулому. Якось їх продовжувати чи поновлювати я не буду. У мене є кохана жінка і.це не ти. Тому залиш мене в спокої. Не набридай мені більше дзвінками, не намагайся зустрітись. І я дуже сподіваюсь, що це остання наша зустріч. Інакше поговоримо в суді. Не стану лінуватись та дістану заборону на наближення до мене.

Усе. 

Досить.

Я сказав усе, що мав. Уже не вперше, але щиро сподіваюсь, що зробив це востаннє. 

Може це й дуже наївно з мого боку, але сьогодні тут я був не сам. І саме це посилює мою віру в диво. 

Я залишив навіжену на самоті, як вона вважає. Не кинулась за мною - і це чудово. Чую за дверима голос Назарія, що схоже залишив свій сховок.

Ні-ні, підслуховувати не збирався. Зупинився перевести подих та вгамувати емоції. Але краще зробити це в машині, бо ставати свідком чужих розбірок немає жодного бажання.

І не цікаво мені що там буде. Чим би все не скінчилося, головне, щоб більше жодним чином не стосувалося мене.

І Лесі також. 

Вона хотіла разом пообідати.

Моя хороша.

Згадка про кохану зігріває. Вона моя тиха гавань серед штормового моря.

Леся Коваль

Саша не відповідає. Навіть, не читає моє наступне повідомлення.

Зайнятий. 

Це я чомусь не можу зосередитись. А ще накручую себе, бо всілякі дурниці лізуть до голови. Мабуть, я занадто багато думаю. І відголоски учорашньої сварки ще тліють у моїй душі.

Та що там кривити душею — увесь минулий день — суцільний кошмар. Псує мені настрій та спокійне життя.

Коли воно стало таким? 

Відколи я впустила в своє життя та серце Сашу. Несподівана думка ще більше змушує копирсатись у власній душі. Пригадую як стрімко між нами все почалось. Може ми поспішили? Схоже я повторююсь, бо колись уже запитувала себе про це. 

А може наш поспіх і є причиною наших негараздів? Може не варто було так швидко пірнати у ці стосунки та й з головою?

Остання думка змушує зануритись у роздуми ще більше. Іду додому наче запрограмований робот. Якось автоматично друкую Сашку ще одне повідомлення, де зазначаю, що не хочу відволікати його від справ і тому чекатиму його вдома із вечерею.

У голові такий ураган, що й улюблене заняття не допомагає відволіктись. Готую не особливо задумуючись, що готувати. Головне, що руки зайняті роботою. 

Так і минає залишок дня. 

Він повернувся додому вчасно. Звук ключа у дверях змушує мій погляд зрушити з місця. Більше не гіпнотизую годинник, а дивлюсь туди, де з хвилинною затримкою виникає Саша. Квіти в його руках перетягують усю увагу на себе.

Мимоволі посміхаюсь. Приємно, коли дарують квіти без причини. А коли це робить кохана людина приємніше вдвічі. 

— Привіт, кохана. — посміхається Сашко вкладаючи мені до рук букет. 

Залишає невагомий поцілунок на вустах та іде до ванної. Дорогою туди знімає піджак та залишає на дивані у вітальні. А я дивлюсь йому в слід та притискаю квіти до себе. Мабуть, довше ніж слід. Поки ставлю букет у воду, він вмивається. Про це потім свідчать краплі води на сорочці. Коли повертається на кухню, вечеря вже чекає на столі. Саша їсть з апетитом, я спостерігаю, мляво колупаючись виделкою у свої тарілці.

— Мила, щось не так? Що тебе турбує? — порушує тишу чоловік.

— Ні, Сашо, все добре. Просто настрою немає. — применшую маштаби моєї маленької душевної катастрофи. 

Не хочу зараз розповідати, які думки сьогодні кружляли набридливими мухами у моїй голові. Учора вже висловилась, що ледве не відмовилась від коханого. 

А таких радикальних вчинків не готова робити.

Не вистачить сил.

Саша тихо зітхає та простягає свою руку до моєї, захоплює її та легко стискає. Зазирає в очі так проникливо, що я здаюся. Шумно видихаю та хитаю головою.

— Просто важкий день. Може вип'ємо? Хочу напитись і ні про  що не думати.

— Неочікувано. — відверто дивується він. —Може розкажеш про що думати не хочеш?

— Катя мені вже колись казала, що я забагато думаю. Я просто трохи загрузла у своїх думках. Може трохи себе накрутила. Не хочу тебе своїми дурницями засмучувати.

— Маленька, немає ніяких дурниць. Якщо у тебе є думки, які псують твій настрій, то я маю про це знати. Для мене це важливо. Ти можеш поділитися і тоді, як мінімум я знатиму твої переживання. Знатиму як покращити твій настрій.

Олександр Бойко

Вона дивує мене. Леся не з тих людей, хто напиватиметься просто так. І те, що її гнітить, напевно, і є причиною такого бажання. Але причину її суму я маю знати. 

Не хочу щоб щось псувало наші стосунки.

Тільки одну проблему наче як владнав, а уже інша з'явилася. 

Відпускаю її руку та йду по вино. Десь у нас було її улюблене. Поки відкорковую, то розумію, що й сам не проти випити. Напиватись ми не будемо, але трохи розслабитись незавадить обом. 

Зрештою, у мене також був важкий день. 

Наповнюю наші келихи та простягаю один коханій. Вона задумливо крутить його в руках і тільки потім відпиває майже половину напою.

— Добре, Сашо. Давай поговоримо. Як минув твій день?

.