Глава 38

Олександр Бойко

Для зустрічі із Остапенком та його прибацаною дружиною обираю ресторан, де є можливість приховати зустріч від цікавих очей. Впевнений, що Ірина влаштує шоу. Глядачів, щоправда, буде лише двоє. 

Але про це вона ще не знає. Навмисне прохав Назарія про це. Хочу аби він став свідком того, як божеволіє його молода дружина. Аби і він не мав потім претензій до мене. Аби знав, що у мене немає бажання продовжувати спілкування з колишньою. На відміну від неї самої.

Назарій приїздить слідом.

Розміщуємось за столиком та замовляємо каву.  Хотілось щось міцніше, але варто зберігати  розум у ясності. Затуманена голова тільки погіршить ситуацію. Намагаюсь зберігати спокій.

— Чому ви взяли її за дружину? На той час вона була зайнятою дівчиною. І вам це було відомо.

— Я не стану розповідати тобі про щире кохання. Залишимо ці казочки для більш наївних ідіотів. Хочеш правду? Я взяв те, що і так пропонувало себе. Вона ласа не до кохання, яке пропонував ти, а до гаманця, котрий запропонувати міг я.

— Це настільки очевидно, що й коментарів моїх не варте. — криво посміхаюсь я.

— Бачиш — ти не дурень. То для чого ці розмови?

— Правда за правду. Вона мені навіженою здається. У неї в голові якась набридлива думка засіла — спокою не дає своїми дзвінками. Просить про розмову, зустріч вимагає, хоча причини для цього я не бачу. Я ж не вихователька у ясельній групі, щоб повторювати одне й теж кілька разів та пояснювати їй, як малій дитині. То може Ви мені підкажете? Чи послухаємо разом?

— Думаєш Іра при мені розкаже усе те, що хотіла б тобі розповісти наодинці? — криво всміхається він.

Я ж не дурень. Відповідь знаю. І розумію усе без підказок. Та і я не ликом шитий. Тому обрав ресторан, де можна приховате те, що бачити інші не повинні. Вірніше — того. 

Мій план простий — Назарія Остапенка я заховаю у цій же кімнатці. Тож він матиме змогу все почути на власні вуха та зробити свої висновки. 

Про свій план розповідаю співрозмовнику та той погоджується. Сміється, звісно, що в його роках у такі шпигунські ігри уже не грають. То заняття більше для молодих. Але то так, по - доброму. Він поки зберігає свій настрій, а я намагаюсь зберігати спокій. 

Поки Остапенко сидить у своєму сховку зачаївшись, я п'ю трав'яний чай. Обоє чекаємо на появу однієї жінки. 

Вона змушує на себе чекати довше, ніж того було потрібно. Якби не домовленість та бажання покінчити раз і назавжди із цим цирком — слід мій тут охолонути встиг. Але чекаю, вистукуючи пальцями по столу.

Вона з'являється у дверях з посмішкою. Аромат її парфумів заповнює повітря та викликає лише одне бажання — швидше відчинити вікно та провітрити приміщення. Вона корчить із себе модель, вважаючи, що на неї схожа. Але то недолуга пародія на гарну спокусливу жінку.

І де були мої очі раніше?

Та біс із ним...

— То про що ти так наполегливо хотіла поговорити? — питаю, щойно вона займає місце навпроти.

Вона ледь помітно кривиться, наче скуштувала лимон. Не подобається, що ось так з порогу запитую. Але намагається посмішку втримати.

— Сашенько,  чому ж ти ось такий колючий? Адже я скучила.

— Іро, не ламай комедію.

— Ти ображаєшся? Точно, ти образився на мене через весілля. — пожвавлюється, так наче її осяяла здогадка. — Але ти згадай як нам добре було разом. Згадай, який щасливий ти був зі мною. 

Вона підсувається ближче, разом із стільцем. Намагається доторкнутись до моєї руки. Наче фізичний контакт їй чимось допоможе. Дурепа.

— То було в минулому, Іро. — із натиском промовляю. — І я вважаю, що минуле краще не чіпати, а там і залишити. Тим паче ти тепер заміжня. А у мене є нові стосунки. Тобі не здається, що зараз непідходящий момент, щоб згадувати усе те, що було між нами колись. І погодься, випрошувати зустріч так наполегливо аби пригадати минуле  — якось безглуздо. Ні?

— Ні, коханий, зовсім не безглуздо. Вважаєш мене дурепою? Так, я вийшла заміж за більш забезпеченого чоловіка. Із ним у мене більше можливостей. Але ж я кохала тебе. І досі кохаю. Я не можу від тебе відмовитись.

— А Назарій?

— Назарій старий дурень. Він як чоловік мене не приваблює зовсім. А ти інша річ — молодий, красивий, небайдужий мені. Ми можемо бути щасливими..

Вона все говорить і не замовкає ні на секунду. Огида та обурення так і просяться назовні. Як же це бридко. Просто словами не описати. 

Ірина мізки, здається, взагалі вимкнула. Втратила останні краплі совісті. Вона мріє, що скоро стане багатою вдовою, бо її пристарілий чоловік має проблеми зі здоров'ям. І ясна річ — приховує це від усіх. 

Меркантильне стерво хоче дочекатись смерті свого законного чоловіка в обіймах іншого.

І на це місце вона обрала мене.

— Коли ти стала такою меркантильною сукою? — тільки й спромігся запитати. Якщо у мене забракло слів, то не уявляю що зараз думає її благовірний. Адже він усе чує. І як тримається у своєму сховку досі не можу зрозуміти. Але шкода його. Почути таке..

— Сашенько, адже це все для нас. Ми будемо шалено багаті. Тобі не потрібно буде навіть на роботу ходити. Ми будемо жити і ні про що не думати.

— Єдине, Іро, про що тобі слід гарненько подумати, так це те, що твоя жадібність доведе тебе до тюрми. А я не бажаю приймати участь у твоїх брудних іграх. І будь ласкава більше не турбувати мене щоб не сталося.

Телефон озивається викликом. На екрані з'являється фото Лесі. Відчуває моя хороша, як потрібна зараз.

Леся Коваль

Не витримую.

До останнього трималась та намагалась не відволікати Сашу від роботи. Це я майже не зайнята нічим важливим студентка, а він птаха іншого польоту. У нього робота, величезна відповідальність та купа справ. 

В інтернеті знайшла номер телефону його приймальні. Зателефонувала. Виявляється, це так хвилююче телефонувати на роботу до коханого чоловіка. Чомусь паніка охопила, коли представлялась нареченою. Боялась що назвуть брехухою і пошлють гуляти лісом? Так.. А з іншого боку звідки мені знати чи знає його секретар про мене. Може про подробиці особистого життя шефа підлеглі і не вкурсі?