Глава 36

Олександр Бойко

Леся залишає нас, а слідом за нею відходить Ірина. Чомусь серце не на місці. Хвилююсь щоб колишня не наговорила чогось моїй дівчинці. Ще засмутить її падлюка. Настрій у нас і так не самий кращий. 

Назарій проводжає поглядом свою дружину, а я вдаю байдужість до цих дій. Шампанське у келисі закінчилось, тож відволікатись більше нічим. Та й не потрібно.

— Скажіть мені, Назарію, навіщо все це? Адже наша співпраця розпочалась коли ви вже точно знали хто я. Що це за ігри?

— Жодних ігр, Олександре. Я не в тих роках, щоб змішувати особисте та роботу. Для співпраці я обирав людину з репутацією, надійну. А у вас, пане Бойко, усе присутнє. Щодо цієї ситуації... Що я можу вам сказати? Я розумію ваше обурення, але сподіваюсь, що це залишиться у минулому. Адже моя дружина залишилась у минулому?

— Безперечно, пане Остапенко. Сподіваюсь і ваша дружина це розуміє та не стане більше набридати мені дзвінками. А зараз пробачте, та змушений відкланятись.

Я що у психлікарню прийшов та не помітив табличку при вході? Санітарів у білих халатах також не видно. Одже це не я не товаришую з головою, а інші люди. Інакше ніж божевіллям це не назвати.

Треба забиратись звідси. Якомога швидше.

Повертаю коридором до туалетних кімнат і починаю жалкувати, що не зачекав свою красуню у залі. Краще вже говорити було із Опанасенком, ніж із його новоявленою бежевільною дружиною. Бо ж це саме вона іде навпроти. На мій жаль ще й рота відкриває.

Маячня. Яка ж це все маячня.

— Скажи мені, Іро, ти головою десь вдарилась, що геть усі клепки з голови розгубила? Чи в тебе в голові взагалі пусто і вітер гуляє? Яке нас? Яке зустрінемось? Ти заміж щойно вийшла. Може в тебе амнезія, то я нагадаю — це ти мене кинула. Давно уже. За що я, чесно тобі зізнаюсь, дуже вдяний. А зараз - іди до свого чоловіка. І відчепись ти від мене нарешті. — роздратовано відмахуюсь від навіженої колишньої та поспішаю втекти від неї. Причепилась гірше набридливої мухи і здихатись її ніяк не виходить. 

Від наступного потоку маразматичних ідей Ірини мене рятує Леся. По обличчю бачу - вона все чула. Та й їй, мабуть, перепало кілька слів.

— Ходімо, кохана, з цього балу божевілля.

Леся Коваль

Погоджуюсь без жодних роздумів. Озвучена ним пропозиція сьогодні накраща. На інше я й не погоджуся. Щось коментувати немає сил. Та й слова ще поки не можу підібрати. 

Сашко бере мою руку та легенько стискає. Іду слідом, занурившись у власні думки. До самого автомобіля мовчу. Опинившись в салоні переводжу подих. Здається, що занадто гучно. Чоловік кілька секунд дивиться на мене, перш ніж ми рушаємо додому. 

Ми мовчимо. Що у салоні автомобіля, що у ліфті, що у самій квартирі. Він кледе ключі на тумбу. Звук видається занадто гучним у напруженій тиші. Знімаємо взуття. Він знімає піджак, а я прикраси. Складаю їх у вітальні прямо на журнальний столик.

Зітхаю. Так не може продовжуватися.

— Що відбувається, Сашо? 

Він не одразу реагує. Підіймає на мене погляд. Саша виглядає спокійним, але витає десь у власних думках. Мені ж до його спокою як до неба рачки. Відчуваю себе пружиною, що ось-ось вистрелить. Я десь на межі серед істерики та відчаю. Та його колишня, що спокою не дає. Бісить вона мене та й історія ця загалом. А хочеться ж спокою. 

— Я й сам не розумію, Лесю. Хочу забути про все, як про страшний сон. І тобі це раджу. Не бери дурного до голови...

— Що плануєш робити?

— А що я маю робити? Буду працювати, жити, сподіваюсь, що і далі з тобою. Як там кажуть? У мирі та злагоді. 

— Не клей дурня, Сашо! — зриваюсь до істерики. Ще трохи та буду кричати. Або ж просто розревусь. — Усе ти чудово розумієш. І питала я про твою колишню на весілля котрої ти мене притягнув. А як ти казав? Партнера по бізнесу? То що, Сашо, ти будеш робити?

Він зітхає, а я... Я ладна вчепитись в його сорочку та витрусити його з неї. Може хоч так він прийде до тями. Адже ця гадина якась ненормальна. Може у неї роздвоєння особистості? Чи вона просто тупа? Вийшла заміж, а все туди ж. До колишнього свої пазурі тягне. 

— Та не знав я чиє це весілля! Не знав! Я його перший раз в житті бачив. Він бізнес весь вів зі мною через посередників. Лише там побачив хто він. Коли вже з тією клятою Іркою побачив, то впізнав. Думаєш, мені ця катавасія подобається? 

Він витирає обличчя руками так, наче вмивається, але без води. Із гучним зітханням гепається на диван.

— Нам треба заспокоїтись, Лесю. Ми зараз сваримось через якісь дурниці. 

— Дурниці? Ця схиблена причепилась до тебе, як реп'ях до волосся. Вона не зникає з твого життя. Як я маю реагувати? Терпіти це і далі? Які можуть бути стосунки між нами, коли твоя колишня, як п'яте колесо у возі. Розберись із цим. Або вона піде з нашого життя, або я піду із твого! — психую я та тікаю до ванної, де й зачинаюсь на наступну годину.

Під струменями теплого душу добре приховуються сльози. Сварю себе і всіх. Я боягузка? Злякалась труднощів. І нехай. Можу ж я бути слабкою дівчиною? Нехай вирішує чоловік. А я... Я втомилась.

Із ванної вибираюсь тихенько. Не знаю на що сподіваюсь, але іду до спальні. Там, очікувано, нікого немає. Ну й нехай. Не хочеться продовжувати сварку. Вона й так занадто далеко зайшла. Але відступати пізно.