Глава 34 Весілля

Олександр Бойко

Погиркались.

Через дурню.

Хотів придбати коханій дівчинці сукню гідну королеви, але мої наміри не оцінили. Обізвала це дійство марнотратством, а бутик – неспроможним задовольнити її потреби. Найкращий у місті, хочу зазначити.

Тепер ось розумію чому для всього чоловічого населення увесь цей шопинг, то головний біль та стрес.

Їй не подобається обране мною, мені – те, що вона стримує мене та першочергово вертає увагу на цінник, а вже тоді на річ.

Довелось задіяти важку артилерію – звертатись по допомогу до брата і невістки, адже сукня потрібна на ранок.

Катя мене прогнала. З’явилася як чорт із табакерки та відправила пити каву. Чого ж не попередила, що випити її маю не філіжанку, а відро?

Охолов трохи, бо справа зрушила з мертвого місця – сповіщення від банку скупо розповідали, що невістка взялася за справу серйозно.

Але оцінити їх старання не дозволили. Залишили мене маринуватись у передчутті.

До ранку.

Почав тихо ненавидіти обраницю брата. Ледве не скрегочучи зубами, терпів вимушену розлуку із коханою. Бо наша фея-хрещена поцупила її в мене та пообіцяла зробити цукерочку, щоб всі шиї звертали та слиною давилися.

І на біса воно мені? Щоб на мою наречену вирячалися чужі мужики?

А може послати до біса те весілля і нікуди не піти? Надіслати подарунок кур’єром та залишитись вдома.

Не стану кривити душею – думав про це, але не піддавався спокусі, бо ця можливість побачити на власні очі Остапенка та дізнатись що являє собою давній, але невідомий партнер може бути останньою.

Вдруге задумався про скасування планів біля будинку Каті. 

Леся тихо з'явилася в дверях, з яких я не зводив погляду, побоюючись пропустити її появу. Схвильовано переминалась із ноги на ногу, наче боялась побачити в моїх очах розчарування. Не знаю вже яких казок вона собі понавигадувала..

В моїх очах вона стала ще прекраснішою. Хоч і завжди такою була.

Леся Коваль

Хвилювання пробирало до кісток. Боязко тремтіла ніби одинокий листок на голому дереві під час вітру. Здавалося, я й була ним. Чим ближче ми були до місця призначення, тим більшим ставало моє бажання повернути назад.

Попри запевнення подруги та обох братів Бойко, королевою не почувалась. Побоювання що не впишусь в коло багатих і дуже багатих з'їдало. 

Пам'ятаєте Попелюшку? Історія простої дівчини та принца зачаровувала не одне дитяче серце. Кожна мріяла опинитись на її місці та вийти заміж за коханого принца.

А я нею стала.

Сьогодні.

Та на відмінну від кумира мільйонів маленьких дівчаток, спокій та впевненість могли мені тільки наснитись. Я не героїня казки. Не така наївна та добродушна. Знаю, що бал не такий чудесний, як може здатись на перший погляд. Тут місцева знать тільки вдає вихованих та інтилігентних людей. Насправді у безхатьків більше справжніх совісті та вихованості. 

Розкішний ресторан за містом зустрічає нас легкою ненав'язливою музикою. Усе сприяє розслабленню та відпочинку. Відчувається рука професіонала.

Ноги підкошуються, коліна тремтять. Здається тіло живе власним життям, окремим від мене. А все це трикляте хвилювання. І нічого з собою зробити не можу. Вже п'яту годину поспіль не можу не хвилюватись. А ще ж попереду мінімум чотири провести доведеться у стресових умовах...

А ось мій супутник, здається, не хвилюється зовсім. Не дивиться на всіх вовком. Спокійний такий, що аж заздрісно. Хоча ні, дивно це. Саша ж мало не благав мене скласти йому компанію і не де небудь, а на весіллі його нареченої. Тепер вже колишньої, звісно.

Хоч убийте, але не розумію - чого він взагалі йде на це весілля? Міг спокійно відмовитись або проігнорувати це запрошення. Впевнена, що ніхто не став би засуджувати за таке рішення.

Що він тут забув? Знову рвати собі душу? А потім ж мені доведеться його рятувати з запою. Знову. Не хочу так. Не зможу. Прото може не вистачити сил робити це знову.

Чи його спокій, то омана? Вдала гра невизнаного актора чи хитрий план? Раптом ще сподівається її повернути? Не треба так, Сашо, не треба. Не може твоє серце так любити ту, хто його ж скалічив. Не може душа так вірити і тягнутись до того, хто вже зрадив. Не можеш так вчинити ти... із собою ж.

— Лесю, ти тут? Де ти літаєш? Геть не слухаєш мене. — відвертає мене від гнітючих думок він. Той, про кого я й думаю весь цей час. 

— Пробач. Не помітила як задумалась. То що ти казав?

— Та не важливо. Намагався тебе підбадьорити, бо сидиш наче тебе на страту везуть. Ти дарма нервуєш. — останні слова вимовляє трохи тихіше звичного, а слідом й бере мене за руки, що зціпила замком та притискала до колін. 

— Не розумію. — тихо видихаю та відводжу погляд якнайдалі від блондина. Він тільки запитально піднімає брову на мою коротеньку відповідь. Знаю його. Ще примружиться зараз і випитуватиме не промовивши ні слова. А розповісти правду про свої думки не можу. Не маю права озвучувати їх. — Знаєш, інакше я собі уявляла день Святого Валентина. І весілля в цей день. Це ж таке романтичне поєднання. І воно так підходить якимось молодим, навіть юним людям. А тут все не так - вперше бачу, що наречений старший за батьків нареченої. І якось це не поєднається ніяк в моїй голові..

Ми зупинились біля високого столика, як і решта гостей. Офіціант підніс келихи із шампанським. Саша бере одразу два - один простягає мені, інший залишає для себе. Приймаю напій із його рук та трохи надпиваю, сподіваючись, що трохи алкоголю допоможе розслабитись та виглядати невимушено. Коханий кладе руку на мою талію, що мене підбадьорює та додає відчуття захищеності, відганяючи усі зайві думки. Котрих у моїй голові зібралось із надлишком. 

Олександр

Леся маленькими ковтками п'є шампанське, притулившись до мене. Бачу, що їй некомфортно, бо й сам не полюбляю такі заходи. Ось привітаємо молодят та й дременемо звітси.

Оглядаюсь навколо в пошуку знайомих облич. Можливо знайдеться тут хтось, що розрадить нашу компанію розмовою. І одне усміхнене обличчя якраз прямує до нас.