Глава 33

Леся

Не хочу продовжувати розмову, яка не принесе нам нічого окрім як зіпсованого настрою. Знаю це з точністю до відсотка.

Як знаю й те, хто не полишає марних надій поговорити з Сашком. Він і сам не робить з цього великої таємниці, але і я далеко не сліпа та наївна дурепа. Помічаю як з кожним новим пропущеним викликом на телефоні з’являється і напруга між нами. Її поки важко помітити неозброєним оком, але вже відчувається. Помічаю, як Саша нервує кожного разу коли його телефон озивається мелодією дзвінка. Помічаю, що номер невідомий і час від часу змінюється. Помічаю, як чоловік намагається блокувати такі дзвінки та мало не щотижня поповнює чорний список на три-чотири такі номери. Помічаю як намагається розірвати всі зв’язки з минулим, але без очікуваного успіху.

А ще помічаю, що свого номера він так і не змінив. Не змінив місця, де жив із цим набридливим стервом кілька років. Мало того ще й мене сюди привів. А ось це вже неприємно.

Голос розуму ще намагається щось пояснювати та заспокоювати. Наприклад, квартира належить йому, тому цілком логічно що жити Саша привів мене саме сюди, а не до якогось готелю чи до навмисне винайнятої квартири.

Але краще чомусь не стає.

Трохи заспокоююсь тільки після того, як замінюю всю постіль на ліжку. Стає спокійніше. Легше від думки, що ніхто окрім мене ще не торкався до нього. Що не спала ніяка інша жінка.

Засмучена, знервована лягаю спати. Бісить ця ситуація, бо я в ній наче лялька – не здатна щось змінити.

А мало бути інакше. І обіймати мала не подушку, а її симпатичного власника.

Коли все пішло шкереберть?

Прокидаюсь вже у сутінках. Чи то сама, чи то відчуваючи чиюсь присутність у кімнаті. Та роззирнувшись, помічаю що насправді сама. Ось і де носить цього чоловіка? Він же ніби приклеєний до мене ходив останні дні. Дивно.

Або та його паскудна колишня вже довела мене до межі? Відчуваю себе заведеною пружиною, що ось-ось вийде з ладу. Навіть, після кількох годин сну почуваюсь такою напруженою, як і була. Та жінка діє мені на нерви та однозначно псує їх.

Встаю з ліжка та тихо виходжу з кімнати. Намагаюсь не шуміти, щоб у разі якщо Саша ліг спати десь інакше аби не тривожити мій сон, не розбудити його ненароком. Ось вона любов та турбота в дії.

Знаходжу його сидячим на дивані при тьмяному світлі лампи у вітальні. Хотіла підійти, але вчасно помічаю телефон біля його вуха. Завмираю у дверях, затамувавши подих. Цікавість бере гору.

Саша довго слухає співрозмовника, а мені зостається тільки здогадуватись хто та що йому розповідає.

—      Досить! — нервово вигукує Саша так раптово, що я аж підстрибую від несподіванки.

— З мене годі! Я не вірю жодному твоєму слову, Іро. Як у тебе язик повертається говорити про кохання після всього, що сталося? Я справді помилився, повіривши що ти можеш сказати щось путнє. Та ти не варта жодної хвилини, що оце я зараз витратив, жодна секунда не варта твоєї брехні. Якщо продовжиш мене діставати своїми безглуздими дзвінками та шукати зустрічі, то май на увазі — я дістану судову заборону на наближення до мене та моїх близьких. — Стишивши голос, наче згадав, що у квартирі не сам, емоційно продовжує. Закінчивши свою гнівну тираду, вимикає телефон та жбурляє його кудись в бік.

—  Я розбудив тебе? — питає тихо, не озираючись. 

— Ні. — хоч Саша і не дивиться в мій бік, киваю підтверджуючи власне твердження. 

Десь на інтуїтивному рівні розумію, що не варто зараз чіпати цю тему. Ми обоє знервовані, емоційно виснажені, то треба чіплятися за те тепле і світле, що є між нами.

Підходжу ближче та кладу руки на його плечі. Можливо, мої рухи трохи невмілі, але починаю масажувати його шию та плечі. Потроху чоловік розслабляється.

— Пробач. — шепоче він, спіймавши мою руку у свою.

— Не варто, Сашо. Просто забудьмо про це. Те весілля, те що твого партнера — нам обов'язково варто туди йти?

— Бажано. Не хочеш?

— Не певна, що маю бути там. Я нікого не знаю. Та й такі заходи серед вельмож не для таких як я.

— Яких таких?

— Простих людей.

— А я теж належу до вельмож?

— І так, і ні.

— Поясниш?

— В тобі немає тієї зверхності, пихатості, що притаманні людям твого кола. Вони вважають себе небожителями, хоч зроблені із плоті та крові, як і всі люди. А ти не схожий на них. Наче рвеш усі шаблони, хоч я й певна, що нулів на твоєму банківському рахунку достатньо аби цуратись простих смертних. 

— Як у тебе так виходить? - засміявся він, — наче похвалила, але відчуття не ті.

Я лишень знизала плечима. Принаймні, Саша почав посміхатись. Продовжувати розмову не стала. Користуючись поліпшенням настрою, повела чоловіка на кухню. За вечерею, розмовляли на нейтральні теми. Ну як розмовляли, це я випитувала подробиці про майбутню відпустку. З невеликим успіхом роздобула краплину інформації, але і того достатньо. 

А ранок розпочався із відвідин бутиків та пошуків сукні на те збіговисько багатих, що звалося весіллям.