Глава 30

Саша

З вигляду така мила скромна дівчинка, а виявилась ще тією спокусницею. Не дарма кажуть, що в тихому болоті чорти водяться. Ось і Леся довела правдивість цієї приказки. І це мало б розчарувати, але не в нашій ситуації. Конкретно зараз, я радий як ніколи раніше такому сюрпризу.

Мене наче перемкнуло поруч з нею. Контакти поплавились настільки, що радий був власними руками домовитись про гарну оцінку аби лише не відпускати її ні на секунду. Дозволив би бажанню наступити на горло принципам.

Але моя маленька перестала б бути собою, якби не відмовила мене від цієї блискучої ідеї у дуже спокусливій формі. Хитро викрутилась, знаючи що змушувати силою її ніхто не стане.

І поки вона щасливенька побігла на іспит, я певний час тупо стояв на місці та дивився туди, де щойно зачинились двері за її спиною. Слід зазначити, що і я був цілком задоволений розвитком подій. Про що могла свідчити посмішка з якою я чекав та уявляв переїзд моєї дівчинки до мого дому. Адже Леся сама погодилась, ніхто її не змушував.

А тому залишок відпустки уже зараз здається ідеальним. Краще буде тільки коли під нашими ногами зникне асфальт, а на його місці опиниться тепленький пісок.

Поки чекаю її, ловлю себе на думці, що почуваюсь натхненно, готовий робити все аби тільки вона була поруч. Завжди й скрізь.

— Саша? - лунає десь поруч зі мною знайомий голос. Це не та несподівана зустріч, що приносить радість. Мені вже й болю не завдає, тільки відраза та розчарування в цій жінці досі палахкотить у серці.

Повертаю голову в сторону її голосу, хоч міг би цього не робити. І без цього впізнав. Але чомусь таки поглянув на Ірину. Мабуть, щоб пересвідчитися у реальності цього кошмару. Звісно, треба бути зовсім дурнем, щоб вірити у те, що не зустріну колишню в університеті де вона навчається і моя кохана.

Але про "навчається" то я перебільшив. Останній рік Іра все частіше пропускала заняття та віддавала перевагу салонам краси. І ось зараз бачу, що стала їх жертвою. Немає більше тої дівчини, що подобалась мені. Тепер вона схожа на ляльку, яких безліч. Ніколи не подобались такого типу дівчата. Мало того що зовні перероблені до невпізнаваності, такі собі недолугі копії ляльки Барбі, то й серединка в них відсутня. Колишня — яскравий тому приклад.

— Сашенька, нарешті ти з'явився. — видихає вона та йде назустріч, хоча я залишаюсь стояти на місці. Намагається спіймати мій погляд.

Дарма старається — немає жодного бажання зазирати в ці брехливі очі. Хочеться сісти в машину та чкурнути якомога далі звідси, але не можу. Обіцяв Лесі чекати її. І сенсу нема бігати. Колишня навряд чи зупиниться і відмовиться від переслідування, а псувати собі нерви й надалі не в моїх планах. Розставлю зараз крапки над "і" та й заживу щасливо і найголовніше — спокійно.

— Чому ти так довго уникав мене, Сашо? Хіба не знаєш, як довго я намагалась зустрітись із тобою? Добре, що приїхав.

— Іро, ти помиляєшся. Я тут не заради тебе і чекаю зовсім не тебе. — А я ж так захопився побудовою своїх планів, що не одразу помітив її появу. Так би хоч якийсь шанс мав, щоб уникнути цю розмову. Бо бачу, що то марна трата часу. Чи то дівчина тупенька, чи вміло корчить дурепу...

— Але нам треба поговорити.

— "Нас" вже давно не існує. Ти сама доклала до цього зусиль. І говорити немає про що. У мене є наречена, ти теж наче заміжня жінка. Тому не видумуй собі казна-що і зрозумій, що переслідування свої маєш припинити. Обговорювати більше нема чого. Особисто мене більше не цікавлять розмови з тобою, Ірино. Мене взагалі більше не цікавить усе, що якимось чином пов'язане з тобою.

— Сашо, прошу не відвертайся від мене. Прошу. Сашенько, дай мені можливість все пояснити. Це важливо. Заради того кохання, що було між нами. Заради тих днів, які ми провели разом.

До цієї миті дівчина ще тримала обличчя та стримувала емоції. Можливо, вважала, що я от-от здамся і перестану вдавати з себе ображеного. Але таке не стається. Я більше не той сліпий дурник, що заглядатиме їй до рота. Вже не біжу, як вірний песик до її ніг. І до її дурної голови це теж доходить. Тепер уже не просить, а благає.

— Ключове слово — було, Іро. Зараз мені вже не цікаво. Зовсім. У моєму житті більше немає місця для тебе.

— То ти ось так от просто викреслив з життя людину, яку кохав? Викреслиш ту, яку кликав заміж? Так ти вчиниш? Та, навіть, засуджені на смерть мають право на останнє слово, а ти й цього не даєш зробити. Я ж не прошу прийняти мене назад. Нічого не прошу окрім простої розмови. Просто дай виговоритись, покаятись, якщо хочеш. Вислухай мене десять хвилин. Я так багато маю тобі сказати...

І які чорти смикали мене за язика хвилин двадцять тому? Треба було їхати в якусь кав'ярню або найближчий квітковий. Міг поєднати приємне з корисним. Але ж ні — залишився біля університету. Ще й ця Ірка причепилась гірше п'явки. І чого питається?

— Маєш п'ять хвилин. Час пішов. — видихаю роздратовано та дивлюсь на годинник. Якщо після цих п'яти хвилин вона зникне з мого життя, то можна й потерпіти.

— Тут?

Здивована? Не розумію тільки причини. Чи думала — поведу в ресторан? Ні, я чоловік не жадібний і на ресторан гроші є, щоб посидіти там та поговорити, але вести туди колишню, то вже явне перебільшення. Не та компанія для таких походів.

— Тут.

— Не можна тут. - заперечує колишня, роззираючись довкола. Чогось боїться? Навряд чи. Бо якби це було так, то взагалі б не підійшла до мене в такому людному місці. Та й хіба мене це має хвилювати? Аж ніяк.

Єдине чого дуже не хочеться — це, щоб Леся побачила її поруч зі мною. Боюсь, що дівчинка неправильно все зрозуміє. Вона, звісно, дівчинка розумна, але хтозна-які таргани живуть в її світлій голівці.

— Чому?

— Сашо, миленький, давай у машину хоч присядемо. Це не для сторонніх вух. Зрозумій мене, будь ласка. Для мене це дуже важливо.

— Ні, Іро. Мене не цікавлять розмови з тобою. А зараз тим більше. Вибач, але я чекаю на наречену і не впевнений, що їй сподобається твоє перебування біля мене в радіусі меншому, ніж кілометр.