Глава 28

Саша

Виявляється, якщо не готувати заступників та половину офісних працівників до своєї відпустки – робота не зупиниться і не розвалиться, а такі побоювання не один раз виникали в моїй голові. Раніше таких спонтанних відпусток ніколи не було, тому попри контроль все ж хвилювання було присутнє. Так, у селі цього не визнавав, а зараз прямуючи до свого кабінету усвідомив дану істину.

Якщо все виявиться таким, як здається на перший погляд, то з чистим сумлінням можна відправитись у справжню відпустку із Лесею. Моя дівчинка має зрадіти кільком дням повного усамітнення на яхті. Бо ж я вже у передчутті. Коли б не її екзамен завтра, то ще б сьогодні до вечора ми гойдалися б на хвилях та слухали чайок.

А не оце все...

Якась частина працівників просто здивовано витріщаються на мене, ніби моя поява в моєму ж офісі то диво-дивне, яке всі бачать вперше. Але найбільше тішать ті, хто при появі директора починають імітувати бурхливу діяльність. Хоч намагаються – вже добре. Корисно, одначе, інколи залишати роботу, а потім несподівано наскочити з перевіркою. 

При моїй появі секретарка підіймається зі свого насидженого місця та залишає свою каву без уваги перемикаючись на мене. Не приховуючи своє здивування, вітається дещо розгублено. Точно - це ж я не попередив що завітаю серед відпустки за кілька годин до кінця робочого дня.

— За п'ять хвилин принеси мені каву та пошту. - кажу та ховаюсь в кабінеті. Цього часу якраз вистачить, щоб бодай на годину відгородитись від думок про мою маленьку. Прив'язався я до неї за ці дні наче якесь собача до господаря. Як і воно, зазираю в її оченята та намагаюсь потішити.

Не скажу, що вдалось зовсім перемкнути увагу на робочі моменти, але зосередитись постарався. Переглядав поштову скриньку, хоч нагальної потреби не було - ще від ранку нічого нового там не з'явилось. Хіба що у папка "спам" поповнилась листами від колишньої. Спеціально заглянув, щоб ненароком не пропустити щось важливе. Але листи клятої зрадниці аж ніяк не викликали цікавості.

 Набридла вже. І чого їй питається - не живеться спокійно? Сама обрала свою долю та накивала п'ятами. Чого ж тепер у будь-який спосіб намагається зв'язатись зі мною? 

Байдуже. Ця жінка більше не має шансу повернутись в моє життя. Більше немає їй тут місця.

— Олександре Іванович, тут всі листи, що надходили вам за дні вашої відсутності. Тут - кладе кілька конвертів на стіл — від наших партнерів та охочих співпрацювати з нами. А ось тут - окремо кладе іншу стопку конвертів - запрошення на світські заходи та різні святкування від партнерів та клієнтів. І є ще дещо... Приходила Ірина, вона також залишила вам не одне послання. 

Почувши про останню, мимоволі кривлюсь, як ото зазвичай роблю, коли до рота потрапляє щось, м'яко кажучи, не смачне. І тут спокою від неї нема. Що ж це за нахабність така? Звідки така наполегливість? Гадина отруїла життя і продовжує робити це на відстані.

— Забери й більше щоб ця макулатура не потрапляла до мого кабінету за жодних обставин. - Вказую поглядом на ті самі послання від колишньої. - І попередь охорону, щоб більше ноги цієї жінки в офісі не було. Якщо продовжить надзвонювати, то скажи, що я, як вже одружений чоловік не маю жодного бажання з нею спілкуватись і можу звернутись до поліції, скажімо за переслідування.

— А ви... - секретарка розгублено вивчає мене поглядом. Навіть не так мене, як мої руки - вишукуючи там підтвердження мого статусу одруженого чоловіка. — Одружились? — здивовано перепитує.

— Дуже скоро це станеться, але поки тримай язика за зубами. Домовились?

Ольга киває та більше не ставить запитань. Ця жінка працює зі мною майже з часів заснування компанії, а це вже не мало - майже десяток років минув. І за весь час Ольга Вікторівна, старша від мене років так на шість, глибоко заміжня жінка ще жодного разу не дала приводу засумніватись у своєму професіоналізмі та надійності. Тому й довіряю їй та не маю сумнівів, що звістка про моє особисте не піде далі стін цього самого кабінету. 

— То може не варто говорити, що ви одружений?

— Одній конкретній особі повідомити це варто.

Можливо, хоча б це її зупинить? Сумніваюсь. І сподіваюсь.

— Буде зроблено. Також вам надійшло запрошення від одного з наших клієнтів на його весілля. Пам'ятаєте був такий Назарій Остапенко? Він ще від особистих зустрічей завжди відмовлявся і все через свого помічника вирішував.

І справді був такий чоловік. Співпраця з ним тоді ще здавалась дивною і не надійною. Ну яка серйозна ділова людина відмовлятиме в зустрічі, коли в першу чергу сама зацікавлена має бути в ній? От і я тоді не знав. І довідатись так і не зміг. Чоловік наче ховався від мене. А тепер виходить і сам бажає побачитись? Ще й на власному весіллі. Таку нагоду не гоже пропускати.

— І коли пан Остапенко зв'яже себе тенетами шлюбу?

— За три дні. Підтвердити вашу присутність? Запрошення для вас і вашої супутниці.

— Так, підтверджуй.

Кілька годин потому

Уміє Леся зустрічати. Ось знав же, що так просто мені не минеться мовчанка. Але щоб так. Щоб отримати дверима по носі... До такого мене життя не готувало. 

Її схоже теж. Налякана. Розгублена. Така, що миттю забуваєш про власний біль і покладаєш всі сили щоб тільки її заспокоїти. Я ж чоловік - потерплю, поболить та й перестане. А вона не має відчувати провини за це. Вірю, впевнений, що вийшло випадково.

Пригортаю до себе розгублену дівчину та цілую.

— Все добре, не метушись. Поцілуєш і боліти зовсім перестане. 

— Як маленьку дитину?

— Як дитину. - повторюю та посміхаюсь чомусь.

А вона й цілує, як маленького - ніжно, обережно. Може варто частіше битись об щось щоб отак от цілували?

— Треба лід прикласти. — шепоче, відсторонюючись від мене. Заглядає в очі допитливо.

— Ходіть вечеряти! - гукає нас Дімка. От же гівнюк такий - наче відчуває коли треба з'являтись.

— Вже йдемо. — відповідаю за обох. Гадаю, що маленька, як і казала раніше, просиділа до цього часу за підручниками й навряд чи вже встигла повечеряти. Знала, що приїду і можливо чекала щоб разом повечеряли.