Глава 27

Леся

- Катю! Агов, подруго, де ти? Я, між іншим, шалено скучила та привезла масу гостинців. Чому мене не зустрічають? – кличу її ледве переступивши поріг.

Мене ж цікавість розпирає, а вона наче навмисне десь заховалася. Хочу знати про їх розбирання з Наумом до найменших дрібниць. Не може бути, щоб за ці кілька днів покидьок ніяк себе не проявив, адже перед цим був достатньо надокучливою особою. І взагалі хочеться вже дізнатись, що неприємність вирішилась та зітхнути зі спокійною душею. Бо бажаю хрещениці пізнати справжню батьківську любов і вже точно не від біологічного батька. Тож тримаю кулачки за його зникнення з життя подруги та усіх нас.

Та й слід нагадати, що через цього гада мої батьки мали честь познайомитись із Сашею раніше, ніж потрібно. Через нього ми мали кинути свої справи та гайнути в незаплановану відпустку. Якщо мені, то було в радість і вже звичною справою, то мій хлопець просто зірвався з роботи через якогось там гада.

Якщо підсумувати все це, то незнайомий нам псих добряче так попсував нерви. Тож тепер моє кровожерливе "Я" бажає відплати.

Катя знайшлась на кухні за ноутбуком. От же ж бізнеследі недороблена – загрузла у своїх справах і світу білого не бачить. Не дивно що й Діма трапився їй на роботі. Смію припустити, що в іншому випадку наша пані просто б проігнорувала даного красеня і нічого б не вийшло.

А саме Каті та її любому Бойку і в моєму житті з’явився чоловік.

- Не туди твій Дмитро дивиться. Його наречена зрослася з комп’ютером, а він зустрічає нас біля воріт. А мали б десь удвох відпочивати та планувати весілля.

- Погляньте на неї – не встигла повернутися, а вже розповідає мені що і як робити з моїм же нареченим. – переводить погляд на мене та обурюється так смішно, що сама ледве не сміється. – Рада тебе бачити. Підрум’янилась у селі на сонечку так, що я вже заздру твоїй засмазі. – уже відкрито посміхається та обіймає в знак привітання. Якось виробилась у нас така традиція – обійматись та цілувати одна одну в щічку після кількох днів розлуки – будь то моя подорож до батьків або її відрядження.

- Кілька рядочків цибулі й тобі залишилось просапати, тому без засмаги аж ніяк не залишишся – за це можеш не хвилюватися. Батьки передавали вітання та вже чекають на вас – тато планує хоч одного зятя пригостити домашньою наливочкою.

- А що Саша випробування не пройшов? Чи ви й далі в партизанів граєте? До речі, а де він?

- Катю, не вдавай з себе святу простоту, гаразд? Думаєш мені дав хтось заперечити або змовчати про ці стосунки? Та тато привітатися не встиг, як вже нарік його зятем...

Ох і понесло мене з цією відповіддю. Я тут душу їй виливаю, жаліюсь, а подруга заливається сміхом. Весело їй бачте, а як же жіноча солідарність?

Своє співчуття Катя проявила тільки напоївши мене кавою та вислуховуючи всі мої обурення.

- Не розумію я, що тобі не так? Саша до тебе з серйозними намірами, з щирими почуттями, а тобі все не так. Зізнавайся – чого поводишся як собака на сіні?

- Чого одразу як собака? – зітхаю та відставляю порожню чашку – Я ж не кажу, що він поганий. Але він квапить події. Вже схиляє мене до переїзду до нього. А я не хочу так швидко.

- Боїшся?

- Боюся.

- І чого?

- Не повіриш – сама не знаю.

- Дурна. – підсумовує Катя та прибирає зі столу наші чашки та усі свої речі, яким точно не місце на кухні.

- Розкажи мені краще про себе. Як у вас тут? Що робили? Наума відвадили? – нарешті засипаю подругу запитаннями та змінюю тему. Не хочу більше говорити про стосунки із Сашею. Боюсь, що жодна порада з боку мені не допоможе. Про це маю думати сама, як і щось вирішувати.

- То ти так і не знаєш нічого? – якось дивно питає вона. Наче й голос здивований. Ні, не можу так помилятися. Точно здивування було. Отже, щось я таки не знаю. І мнеться подруга, підозріло дивиться повз мене.

- Краще я розповім. – обертаюсь на голос Дмитра і киваю, бо хочу все ж дізнатись, що ховається за обличчями, що вмить напружились та похмурнішали. – Мила, — звертається до Каті, — там сумки треба розібрати, боюсь банки могли побитись поки я їх діставав з машини.

- Так, я перевірю і знайду їм місце. – погоджується подруга та залишає нас удвох.

Діма ж займає місце навпроти мене і деякий час просто мовчить – ніби підбирає слова для своєї розповіді. Потім перепитує ще про те, що саме мені відомо. І тільки впевнившись, що нічого починає говорити. Але зовсім не те я чекала почути. Він навіщось виправдовує Сашу і його мовчання. Це злить і напружує. Здається сталося щось погане. Але що?

Дмитра вислухала, намагаючись не перебивати, бо розповідь направду була важкою, а історія... Це страшно. Жахливо.

Краще б не питала нічого. В незнанні було спокійно.

Як же таких покидьків тільки земля носить? Дорога таким в саме пекло. Сподіваюсь, що Наум найближчим часом там опиниться.

Далі розмова вже не клеїлась. Шкода, що нагадала друзям про той день і мимоволі змусила прожити ті емоції.

Аби зібратись з думками та не псувати ще більше людям настрій своїм кислим обличчям – пішла у свою кімнату та виконувала озвучений раніше Саші план. Все ж завтра останній екзамен і варто зайнятись повторенням вивченого матеріалу, бо щось нове вивчити точно не вдасться за такий короткий проміжок часу.

Занурена з головою у навчання, я й не помітила як швидко сонячний день перетворився на вечір. На вулицю опустились сутінки й світла не вистачало аби розібрати хоч слово не приглядаючись. Це стало своєрідним знаком та закликом до завершення моїх мук. Якусь частину матеріалу я дійсно непогано знала, а щось здається пройшло повз мене. Мабуть, тому що перших півгодини-годину думки мої були далеко.

Рвучко відчиняю двері до коридору, бо кількома хвилинами раніше почула шум автівки з вулиці. Щиро сподіваючись що то Саша приїхав — поспішаю перевірити власний здогад. Поруч з ним завжди так спокійно, що він зараз — це найкраще заспокійливе для не надто впевненого в собі студента.