Глава 25

Саша

Наступний ранок наочно показав мені, що відпочинок у селі міським жителям може тільки наснитися. Ранній підйом на рибалку із майбутнім тестем, то ще половина біди, як згодом виявилось. Тим більше, що вода та все що з нею пов’язане, то моя слабкість. Тому посидіти кілька годин у тиші та спокої із вудкою в руках було тільки в радість.

Найцікавіше розпочалось пізніше – по нашому поверненню. Батько Лесі отримав від когось дзвінок та як ужалений помчав закуповувати якесь там добриво, а мене прихопив у якості безплатний робочої сили, як сам жартома казав. Спочатку довелось завантажувати у причеп кількадесят мішків того самого добрива, а потім мчати у поле його розсівати.

Відмовитись і не допомагати не мав права. Мене, звісно, ніхто й не примушував, але спійманий мною погляд Лесі тієї миті свідчив, що моя допомога була б доречнішою, ніж місцевих любителів оковитої, яких інколи запрошували допомогти. Ці деталі довідався пізніше – десь на полі так четвертому за рахунком, яке ми удобрювали. Степан Геннадійович сам розповів тоді як дає раду немалому господарству.

Скільки тих маленьких і великих полів ми відвідали за день рахувати перестав десь пополудню.

Встиг вже й засумувати за своїм шумним та нервовим офісом. Але не скаржився. По суті сам викликався, то нема чого тепер нарікати.

Надвечір повернулися додому втомлені, голодні та схожі на чортів болотних. У полях нас добряче притрусило пилюкою, а дорогою додому ще й дощем покропило. Адже пресувались ми мінітрактор із причепом, дах в якому не був передбачений.

Поки ми набували вигляду нормальних людей – мама Лесі гріла нам їжу. Сама ж дівчина приймала сонячні ванни із Лізою. Вірніше це дівчинка ніжилась у теплих сонячних променях, а моя дівчинка наводила лад на ділянці з полуницею. Хотів було і їй допомогти, але, як не дивно – заборонили.

Причому усі одразу.

Прогнали відпочивати, але цій спокусі не міг піддатися. Дивно було б сидіти без діла, коли кожен чимось зайнятий. Мав зайнятись своєю роботою, щоб не ледарювати. Увімкнув телефон, про що скоро пожалкував через те, що один за одним посипались повідомлення на телефон та електронну пошту, а за ними й дзвінки.

Серед тієї навали не одразу помітив номер, який знав колись напам’ять. Та людина котру відчайдушно хотів стерти з пам’яті несподівано нагадала про себе. Довелось заблокувати номер колишньої. Не знаю чому це вона згадала про мене, але бажання спілкуватись більше не маю. Це раніше горів думкою повернути колишню наречену, а зараз і язик не повернеться так її назвати. Вона втратила свій шанс.

А я… мої почуття до неї охололи, розчинились наче пар у повітрі. Ніби й не було нічого. Залишились тільки спогади.

Моє щастя зараз мало стомлений вигляд, але не припиняло посміхатись. Леся розмовляла із племінницею, відриватися від роботи, щоб погратись з нею. А я відвертався від роботи, задивляючись на них. Хай ненавмисно, проте виходило саме так. У біленькій хустинці на голові та простенькій сукенці в чорний горошок вона виглядала приголомшливо. Треба було стати сліпим, щоб зосередитись на екрані ноутбука та розпізнавати бодай цифри на ньому. Тільки тоді вийшло б не зависати на улюбленому личку.

Що це зі мною таке? Невже свіже повітря так вдарило в голову, що сконцентруватися не виходить зовсім?

Цього вечора зайнятись справами так і не зміг. Увага перемикалась на речі зовсім не сприяли роботі. А потім і моє бажання думати про щось серйозно вивітрилось.

Як і наступні два дні. Єдиною людиною з котрою ще сяк-так підтримував зв’язок була секретарка. Вона тримала залишалась моїми очима в офісі та контролювала все, чого я самотужки робити не хотів. Втомився. Кілька днів у селі зважився перетворити на відпустку.

І жодних мук совісті не відчував. Було ніколи.

В поле мене, звісно, більше ніхто не запрошував, але робота знаходилась завжди. Багато допомагав майбутньому тестю із ремонтом трактора. Здається за час проведений з ним навчився трохи розбиратись в цьому. Але найбільше роботи було на сусідньому подвір’ї, котре батьки Лесі нещодавно придбали, щоб розширити господарство. Там і сад старий доводилось доводити до ладу і насаджувати новий. Усе це робили гуртом.

Степан Геннадійович вже намертво приклеїв до мене статус зятя, а я не був проти. Тестем його ще в голос не називав, але подумки вже тільки так і кликав.

З усіх тих чотирьох днів, що вже провели у селі тільки в останні два мали час прогулятися із Лесею та поговорити наодинці. Але й те було поєднанням з випасом корів та забиранням їх з пасовиська.

Така вже вона – романтика у селі. Ніби є, ніби й нема.

- Завтра вже поїдемо в столицю? – питає моя дівчинка, занурюючи ніжки в ще не прогріту як слід воду ставка. Насварити б її, що ризикує захворіти, але повторюючи все за нею, розумію – не варто. Вода розслабляє.

Ми всілися на кладці (дерев’яний вузький місточок через річку), звісивши ноги у воду. Сьогодні раніше впорались зі справами та мама Лесі випхала молодь, себто нас, прогулятися. А дівчина привела мене сюди – у своє улюблене місце.

Вона змінилася тут. Вже спокійніше реагувала на дотики та не шипіла мов дика кішка, коли брав її за руку. Подумаєш – люди бачать. І що з того? Ми пара. Ми молоді, закохані – маємо право проявляти свої почуття. Чого вже ховатись, коли й так усе село знає, що до Степановича приїхала дочка із зятем? А ми ж ні в кого нічого не вкрали, щоб нас засуджувати мали право.

Не вдалось мені зрозуміти оцих сільських настроїв. Не розумію нащо задумуватись над тим що скажуть люди. Адже це наше життя, а не їх. І чужої думки нам не треба.

- Так, маленька, поїдемо. Не хочеш їхати чи навпаки?

- І те, і інше. В місті якось забувається те, що тут так багато роботи й батькам треба допомагати. Там скучатиму за ними, а тут – за містом, за друзями.

- А як же я?

- Не знаю, Сашо. Зараз я вже ні в чому твердо не впевнена. В нас якось швидко все. Думаю, що занадто. Те, що ти сподобався моїм батькам мене тішить. Що допомагав їм усі ці дні, коли не був зобов’язаний робити, а міг займатись своїми справами. Адже я бачила в перший вечір, що робота не робиться без тебе. І ти привіз з собою все, щоб працювати, але не займався своїми справами, а відклав їх заради моєї сім’ї. Це важливо для мене. Дуже. Правда. Дякую тобі.