Глава 23

Леся

Я чекала на нього, сварячи себе за це очікування, яке немає в собі впевненості. Намагалась щось аналізувати, мислити розумно. Безупинно повчала себе й налаштовувала на стриманість. Намагалась розібратися у відчуттях, які відчуваю коли Саша поруч. Але у діалозі з собою розум все частіше брав паузу, зрадницьки мовчав, поки серце підкидало думку за думкою, як дрова у багаття.

Так сильно згорала у тому полум’ї роздумів, що не одразу зрозуміла, як зуміли відчинитись двері до кімнати, коли я сиджу на ліжку. Загальмовано реагувала на появу чоловіка з букетиком улюблених соняхів, ніби обпоєна сильнодійним заспокійливим. Здається й не дихала зовсім поки він оглядав мою кімнату та крок за кроком долав відстань між нами.

А він відклав квіти в бік, присідаючи поруч та притягуючи у свої обійми. Набрала (трохи) більше повітря, відчуваючи його нестачу. Знову почала нормально дихати, відчуваючи його запах, пропускаючи крізь пальці його волосся. Коли тільки встигла потягнутись до нього? Не пам’ятаю той порив.

- Ти приїхав. – тихо шепочу, ніби підтверджуючи, що Саша тут, що поруч, що тепло його обіймів, то не сон, не марево.

- Я скучив, моя маленька. – лагідно, пошепки промовляє він.

Так тепло стає від цих слів. Подумати не могла, що чотири слова можуть зігріти краще теплої ковдрочки.

Я хотіла з ним поговорити, бо є між нами ще багато несказаного, не обговореного. Але як можна порушити таку чарівну мить балачками? Саша, мабуть, теж це розумів, бо також не порушував тишу. Він вимальовував невидимий узор на моєму плечі, а я нишком розглядала чоловіка, що так раптово увірвався в моє життя та став моїм хлопцем.

Він виглядає на свої тридцять, навіть краще ніж деякі одногрупники у двадцять. Обличчя розслаблене, але на ньому залягла тінь втоми. Не можна поводитись як мале капризне дівчисько – зазначаю для себе. Так буде краще. Не для того, щоб подобатись йому більше, а тому що не хочу втомлювати цього чоловіка безглуздими істериками та вимотувати всі нервові клітини. Чомусь неймовірно сильно хочеться бачити Сашу таким завжди – розслабленим, з легкою посмішкою на губах. Щоб ці вуста ще не раз цілували мене…

Ого. Оце мене заносить на поворотах. Щоб цілував завжди, обіймав. А потім ще й на руках носив!? Де моя впевненість загубилась? Куди зникла та злість та образа? Саша ж тис, схиляв до прийняття того рішення, яке хотів сам. А я й сильно не протестувала. Піймалась на вудочку, як дурненька рибка. Та де це бачено щоб риба полюбила того, хто її спіймав?

З ним все якось наче в тумані відбувається. Просто якоїсь миті ми розговорились, оминаючи серйозні теми та лишаючи їх до кращих часів. Говорили про дитинство, про улюблені заняття, місця. За нагоди, покажу йому своє особливе місце…

Пам’ятаю, як сон зморив мене в обіймах мого хлопця. Але на ранок не залишилось нічого від тієї атмосфери, від першого хорошого спільного вечора. Ніби наснилось. Але ні – Саша точно був справжній, як і соняхи на тумбочці біля ліжка. І де він їх знайшов в цю пору? Ще ж не сезон. Вже не вперше знаходить. Це в сотню разів краще, приємніше, ніж зірка з неба.

Мій Бойко і вранці виглядав чудово. Наче не він половину ночі згаяв на дорогу до своєї квартири та збори, а на ранок знову сідав за кермо. Або це з моїм зором щось сталося і виглядав Саша краще, ніж зазвичай тільки для мене...

Таки ні. Ліза також була в захваті від дядечка, що швидко заволодів її увагою. Вже не знаю що викликало у дівчинки більший захват – подорож до села чи він. Добру половину дороги вона щебетала про те, які тваринки бачила в селі та як чудово їй вдається допомагати бабусі доглядати за кроликами та збирати полуницю.

А я з кожним кілометром все більше хвилювалась та намагалась уявити як відреагують батьки на мого такого дорослого хлопця. Все ж нас розділяють десять років у віці... Чи не нашкодить це нашим стосункам? Ми ж тільки починаємо пізнавати одне одного. І цілком можливо, що нічого в нас не вийде.

Я лише зрідка долучалась до розмови, більшість часу просто розглядала узбіччя. Так ми подолали більшу частину шляху і дістались аж до обласного центру. Ліза вже зморена дорогою та розмовами, спала. Саша зробив зупинку щоб заправити авто, а я вийшла розім’яти ноги та написати подрузі. Здогадуюсь, що вона хвилюється та стримується, щоб не подзвонити. А так хоч буде спокійна.

- Ти всю дорогу десь у хмарах? Про що задумалась? – питає Саша, простягаючи стаканчик з кавою.

- Намагаюсь відгадати реакцію батьків на тебе.

- А що зі мною не так? Зайва рука виросла, а я не помітив?

Він жартує, спокійно попиваючи каву. А мені хочеться заспокійливого напитись, щоб стало легше.

- Просто не знаю, як приймуть батьки мого дорослого хлопця.

- Приймуть, - усміхається він – влаштують допит, як Дімі та й приймуть. Тобі зі мною жити, а не їм. Все буде добре. Їдемо?

- Так, їдемо. Може я сяду за кермо? Ти й так вже другий день за кермом.

- Могла просто зізнатися, що хочеш поїздити на моїй машині.

- Якщо хочеш, то можеш так думати. Я ж про тебе турбуюсь.

Вмовляти його більше не довелось. Саша поступився місцем водія, хай і не надто охоче. Ні, він не сперечався, не намагався відмовити, але іноді й слів не треба, щоб дізнатись його думки. Все на обличчі написано. Саме я за кермом його позашляховика привертала увагу сусідів та зупинилась біля воріт батьківського дому. Нас вже зустрічала мама.

- А ось і ми. – посміхаюсь їй та біжу обіймати. Як же я скучила.

- Доброго дня! – вітається Саша, підходячи до нас.

- Доброго дня, дітки. Як доїхали? А де ж наша принцеса?

- Заснула в дорозі - втомилася розповідати Саші про наш дім.

- Що ж ви тут стоїте? Сашо, мене звіть – тьотя Люба. Ви заїжджайте у двір, зручніше буде усім.

- А тато де? – питаю, поки мій Бойко слухняно заїжджає у двір та ставить там машину.

- Та як де – побіг до своїх подружок на десять хвилинок і вже другу годину сидить біля них.