Глава 22

Леся

Не уявляю якою буде ця поїздка. В голові просто не вкладається, що Саша поїде разом зі мною. Ось так от одразу, щойно ми почали зустрічатися.

Я поїду до батьків зі своїм хлопцем. Такого ще в житті не було. Ще жодного разу не знайомила тата зі своїм кавалером. Мама про життя доньки знала, звісно, більше за нього. Але і їй офіційно не був представлений жоден. А тут таке…

Я ж іще не встигла звикнути, що мої стосунки із ним набули якоїсь визначеності, назви та перейшли на новий рівень.

Якийсь день потрясінь виходить.

Але зважаючи на обставини, відмовити Каті та Дімі не можу. Доведеться не противитись спільній поїздці. Я ж обіцяла взяти Лізу із собою, то маю виконати обіцянку. І хрещениця буде рада, і батьки в захваті від неї. Та й  Катю зрозуміти можу. Вона, як і кожна матір турбується про своє дитя та робить все для його безпеки. Сподіваюсь, все ж вони перебільшують про загрозу з боку Наума. А дівчинка просто відпочине на природі.

Бо я не зможу відпочивати, знаючи, що щось не так. Знаючи про проблеми подруги та щохвилини згризаючи себе від хвилювання за них – не зможу веселитись ніби нічого не сталося. Я ж незліченну кількість разів пориватимусь подзвонити подрузі та запитати чи все гаразд. Накручуватиму себе до стану пружини переживаннями та думками про те, на які дії відважиться той псих.

Трохи заспокоює те, що поруч із Катею є Діма, який берегтиме свою кохану. А поруч зі мною та Лізою будуть Саша та батьки.

Після тієї розмови на кухні, Саша усамітнився з братом. Щось підказувало мені, що ця чоловіча розмова буде більш  багатослівною та відвертою, ніж у нашій з подругою присутності. Імовірно – вони не все нам розповідають аби не лякати ще більше. І з одного боку це добре.

Але з іншого – дуже хочеться обуритись. Чому нам кажуть не все? Хіба добре бути сліпими кошенятами та навпомацки йти у невідомість? Та висловити своє невдоволення особисто мені не вдається. Він поїхав не прощаючись. Не сказав коли приїде і чи подзвонить. Взагалі нічого.

Потім вже Катя розповіла, що мій новий хлопець помчав на роботу аби залагодити справи та зі спокійним серцем відправлятися у відпустку. Ну, і речі має свої зібрати, що цілком логічно. Не буде ж він кілька днів розгулювати в одній і тій самій одежі. А мені якось це не спало на думку. А ось запитання чому вона знає дану інформацію, а я ні – мучило мене до самого вечора. Як же так? То всіма способами намагається переконати мене, що разом краще, то забуває про існування дівчини. Що за людина така? Може через це від нього і втекла наречена?

Виливати зайві емоції довелося на валізу в котру не поміщались речі. Обрала ж я одну з найменших. Наївно думала, що раз їду до батьків, де й так є частина мого гардероба, то місця багато не треба, а воно он як обернулося. Двічі все пакувала та розпаковувала, а результатом залишилась задоволена відсотків на шістдесят. Біда та й годі. Та краще так, ніж зовсім ніяк.

Та потік мого обурення перериває телефон, сповіщаючи про вхідний відео виклик. Дивно. Кому це там поговорити раптом захотілось? Невже мама вирішила черговий раз уточнити про страви, якими частуватиме гостей. Годиною раніше ми вже поговорили про це, як і про причини приїзду, так і про наш склад, яким приїдемо в село.

А ні це не мама, це Саша згадав, нарешті, про мене.

- Куди ти зник? Хіба тебе не вчили, що не гарно йти не прощаючись? Міг хоч слово сказати. – починаю обурюватись, нишком розглядаючи інтер’єр за спиною чоловіка. У такій обстановці ще не бачила його.

- Маленька, ти часом не думала йти в дитячий садочок працювати? Була б чудова вихователька. Свариш мене, як бешкетливу дитину. Ото мої підлеглі б посміялись. – усміхається цей гівнюк.

А я й собі усміхаюсь, уявляючи як руйную його авторитет своїми докорами. Ото повеселила б людей. Мала б ображатись вже, але вчасно зрозуміла, що він далеко не безтурботний хлопчисько чи студент, з якими я зустрічалась раніше.  І тут треба вимикати хоч інколи емоції та трохи вмикати розум. Та це все одно не виправдовує його. Міг би й сказати, що вже їде мені, а комусь іншому.

- То ти на роботі? – то ось чому місце не здається знайомим. Його робочого кабінету я ж не бачила. - Вибач, що так накинулась. Але міг би попередити. Я поговорити з тобою хотіла, а за тобою вже й слід простиг.

- А зараз вже не хочеш зі мною говорити?

- Хочу, але вже й не знаю чи варто. Тобі мої переживання можуть здатись дитячим лепетом.

- Хочеш я приїду зараз?

- Але ти ж, мабуть, втомився. Я не хочу втомлювати тебе ще більше та змушувати кататись через все місто заради однієї розмови. Поїдь краще додому та відпочинь.

- Не переймайся цим. Ще встигну відпочити. Якщо не хочеш, щоб я приїхав, тоді так розповідай – що там тебе мучить?

- Розумієш, я ще ніколи не знайомила батьків з хлопцями. А тут з тобою приїду. Вони, звісно, знають чий ти брат і чому їдеш з нами. Діма говорив з татом. Але вони не знають про нас з тобою. І я не знаю чи варто розповідати. Раптом у нас нічого не вийде? А вони вже знатимуть, на щось сподіватимуться. Може не будемо поки афішувати стосунки? Тим паче, що поки та нема що особливо то й розказувати. Або поставимо їх на паузу? Я не знаю як вони відреагують…

- Господи, маленька, де у твоїй світлій голівці беруться такі думки? Так, не буду сперечатися — ніхто не може гарантувати нам на всі сто відсотків, що потім ми одружимось, проживемо у любові та злагоді все життя та помремо в один день, як ото в казках буває. Гарантій нема. На жаль. Але не можна так думати й одразу ставити хрест, не спробувавши. Лесю, все буде добре. Якщо потрібно буде – поговоримо з батьками. Вони твої найрідніші люди та не будуть проти того, щоб ти влаштовувала своє життя. Не надумуй проблеми там, де її нема. Гаразд?

Саша простіше до всього ставиться, а я схожа на налякане кошеня, яке від кожного шороху здригається. Він правий – не заперечую. Треба переборювати свої страхи.