Глава 21

Саша

Повернувшись додому, сильно впадав в очі не прибраний стіл із нашою вечерею. Хотів було плюнути та залишити все як є, але це б вибилось зі звичної картинки мого буття. Перемиваючи посуд, задумався про те, що чогось звичного та відточеного роками в житті залишилось зовсім мало.

Не вчасно пригадалось, як жив у цій квартирі з Ірою, як довго не наважувався покликати її заміж. А дівчина цього чекала, час від часу натякаючи та підштовхуючи до цього кроку. Та відверто ніколи не казала. А мене наче щось стримувало весь той час. Як виявилось – не дарма. Бо того дня, як придбав обручку та готовий був зробити останній крок, вона встромила ніж в самісіньке серце.

І ось вже минуло наче небагато часу, а життя змінилося мало не докорінно. З’явилася Леся та розбурхала в мені якісь почуття, які не мав сміливості назвати бодай закоханістю. Несвідомо вона примусила переосмислити минуле. Здається, там не було кохання. Радше – звичка та бажання не бути самотнім, прагнення чоловіка створювати сім’ю, бо настав час.

А з білявкою все інакше. Вона пробуджує емоції. Дає відчуття спокою, коли поруч. Навіть, під час суперечок не можу на неї злитись. Хочу обіймати до хрусту кісток, захищати та бути причиною її посмішок.

Поки що Леся не поспішає зі мною зближуватись. Та це поки що. Їй просто потрібен час на роздуми. Вона не така хоробра, щоб кинутися у вир з головою. Але довідавшись історію її попередніх стосунків, розумію побоювання дівчини.

Сам не хочу, щоб було як у минулих стосунках.

Хочу побачити її знову. Та вриватись в її плани без попередження не можна. Ще сприйме за тиск, коли обіцяв бути терплячим. Але як чекати, коли тягне до неї магнітом? Наче приворожений прокидався кожного дня із думкою про неї. Але намагався не турбувати зайвий раз, не тиснути та підганяти із рішенням. Сам то згорав від нетерплячки по сто разів на день. Намагався тримати себе в руках.

А сьогодні не стримався — подзвонив, щоб як мінімум почути її голосок. І смішно так стало від тієї розмови. Вигадала собі проблему на рівному місці та прирівняла її масштаб до катастрофи. Ну подумаєш – братик з його половинкою довідались про наші цікаві відносини. Та й що вони там довідались? Ну, назвав її разочок «маленькою». То й що? В мене це звертання вже у звичку ввійшло. Що ще я такого, на її думку, ляпнув зайвого? Ах, так. Поцікавився планами на день та попросив приділити трохи часу мені. І що тут такого? Нічого.

Сама своєю поведінкою себе викрила. Як то кажуть – на злодієві шапка горить.

Слухати звинувачення моєї білявки виявилось весело та, навіть, зворушливо. Уявляю, як в той момент потішався Дімка. А дівчина тільки підливала масла у вогонь цікавості наших любих голубків. І не відаючи того, приперла сама себе до стінки. Та що найголовніше – покликала до себе. А я що? Я тільки цього й чекав.

Мене дочекалась і ні слова їм не розповіла, що тільки зіграє мені на руку. Сама ж підсилила їх цікавість. І що тепер, голубонько? Пожинай плоди, як то кажуть.

Я виклав присутнім усе, як на духу. Отримав, правда, колючий погляд як відповідь та розбір польотів у коридорі. Невже думала злякати цим? О ні – так просто не здаюся.

І не дарма все це провернув – розумію, притискаючи її до себе.

- Ти мені віриш? – питаю тихо.

Леся мовчить кілька хвилин. Вагається із відповіддю, що цілком зрозуміло. Як такому бовдурові можна вірити, коли дати відповідь примусили маніпуляціями? Сподіваюсь – вона пробачить це мені…

- Вірю. Не дай мені розчаруватись знову.

- Не дам, сонечко. Не дозволю.

Ще деякий час ми стояли мовчки – просто насолоджувались тим спокоєм, що відчували у своїх серцях. Обіймав її та тихо радів цій особливій миті. Відтепер Леся стала моєю дівчиною. Хай і не сказала прямо, що погоджується на пропозицію, але дала нам шанс.

- Сашо, а ти теж помітив, що з Дімою і Катею щось не так?

- Помітив, Лесю. Та навряд вони засмутились через нас. Ти ж не думала так? Бо мені видається – тут щось інше.

- Мабуть. Катя хотіла зі мною поговорити. І біологічний батько Лізи об’явився… І ще, поки тебе не було, — виявилось Діма і тобі мав подзвонити. Запитаємо їх?

- Звісно, запитаємо. Вони вже втомились чекати на нас, як думаєш?

- Напевно. Підемо? – вивертається з обіймів вона та зазирає в очі.

Хіба я міг піти зараз просто так? Ні. Перш за все поцілував вуста своєї дівчини.

Моя.

Вона тепер моя.

Здається від радощів мене розірве на частинки. Відтепер вже не зможу стримувати дурнувату посмішку, не можу стерти її з обличчя.

Та щойно ми переступили поріг кухні, зосереджені погляди брата та його коханої моментально втупились в наші сплетені руки. Леся не просила відпустити, але робила спробу забрати свою руку. Як відповідь їй – стиснув трохи сильніше, але намагався так, щоб не причинити болю, й послабив. Ми повернулись на свої місця.

- Отже, ви порозумілись? – запитує Катя.

- Так. – підтверджую та переводжу погляд на брата. Не те щоб мене зараз цікавила сильно його думка та все ж хочеться дізнатися реакцію брата. Він же єдина рідна мені людина, яку мені вдалось здивувати.

- Оскільки тепер таємниць не залишилося, то ми б хотіли з вами поговорити.

Брат зараз не менше мене дивував – серйозний, зібраний. Таким його не побачиш поза роботою. І ця його стурбованість, яку намагається маскувати. Ох і не подобається мені все це.

- Щось сталося? – стривожилася поруч моя дівчинка.

Та що вже казати – я теж напружився. Особливо, як запанувало мовчання, а ці двоє навпроти нас стали переглядатися.

- Нещодавно об’явився колишній Каті – батько Лізи та став підозріло цікавитися моїми дівчатками. Ми останнім часом аж занадто публічні люди, а він — схиблений покидьок. Ми вже дещо дізнались про нього, тому всім нам треба бути обережнішими.

- Лесю, пам’ятаєш ми говорили про твій від’їзд до батьків. Нам буде спокійніше поки Лізі буде знаходитись якомога далі від столиці.