Глава 19

Леся

Я не змогла його відштовхнути, хоч розум волав саме про це. Знала, що мушу так вчинити, але забракло сміливості. Мабуть, то моє скалічене серце все ще вірило в диво. Його не лякали можливі труднощі. Не лякала імовірність наступити на ті ж граблі.

Як і будь-яка жінка, я хотіла тепла. Того, що йде від серця. Щоб щиро. Саме тим вкрай потрібним, затишним місцем стали обійми Олександра.

Але більше язик не повертався називати його так офіційно. Відтепер чоловік став Сашею. І якщо я зважусь на цю авантюру, то стане моїм Сашею.

Лячно і спокусливо. Ніколи не думала, що такі емоції можуть поєднуватись...

Цього вечора мене перестав тішити вид із вікна. А я ж захоплювалась краєвидами до цієї миті. Завжди надихалась та відпочивала на природі, а роздивляючись вулички міста з висоти, — полюбляла думати, читати та просто посидіти із чашечкою кави. Стало байдуже до виду на нічне місто, а він у цій квартирі чарівний. Дивилась та не бачила нічого, наче в пустоту. 

І такою розгубленою себе почувала, що виникало бажання знову розплакатись. Але дивом вдалося стриматись. Ця квартира, її власник і так бачили сьогодні достатньо моїх сліз.

А ще — Саша мав рацію. Я знову тікаю. Поспішаю заховатись в рідних стінах, бо банально не маю сміливості дати остаточну відповідь тут і одразу.

Та й у такій ситуації чоловік додав до свого рахунку ще один плюсик — погодився дати мені час. І не тиснув, хоч саме цього я підсвідомо очікувала. Думала, що не відпустить та продовжуватиме переконувати, схиляти до тієї відповіді, що подобається йому.

Та це й на краще — потім не зможу звинувачувати когось окрім себе за прийняте рішення. Обдумаю його гарненько та дам якусь відповідь.

Поки Саша погоджувався мене відвести додому і не смів затримувати, я користувалась моментом. Швиденько вибралась з його обіймів та рушила до дверей. Мабуть, і про сумочку не згадала б, але з коридору почулася мелодія мого телефону. Так і згадала що є у квартирі мої речі. Про свою одежу в пральній машинці згадала вже на сходах, зіщулившись від прохолодного повітря.

Але прекрасний принц не дозволив своїй принцесі тремтіти від холоду, накинувши на її плечі свою спортивну кофтинку. Ох… І що це я плету? Вигадала собі казочку на рівному місці…

Ми мовчки спустились сходами, хоч цілком могли б проїхати тих кілька поверхів ліфтом. Та я першою оминула залізну кабінку та ступила на сходи. Мабуть, то таким чином намагалась виснажити себе, щоб заховатись у снах від думок. Не хочеться мордувати себе роздумами всю ніч. Але вже зараз не думати про себе та Сашу не виходить, особливо коли він так близько.

Я так і не спромоглася поглянути на телефон та дізнатись хто телефонував. І це, здається не сподобалось тій людині. А ні, точно не сподобалось — розумію щойно по авто розноситься мелодія мого смартфона. Доведеться відповісти. Може щось сталося?

- Так, Катю. – відповідаю одразу, знаючи якою наполегливою може бути подруга. Ще й навмисне озвучую її ім’я, щоб не дай Боже Саша не надумав заговорити саме в цю мить.

- Ну, нарешті. – видихнувши, пробурчала подруга. – Куди ти зникла? Не попередила, що затримаєшся, а я, між іншим, хвилююсь.

- Ой, ну пробач, мене свинку таку. Не подумала. – знаю, що для щирого каяття мій насмішкуватий тон мало підходить, але вибачалась я щиро. – Я з однокурсницями засиділась. Попереду сесія, ти ж знаєш, — ось ми й з дівчатками розговорилися про те та се. Скоро буду. Не хвилюйся.

Завершую розмову та з полегшенням видихаю. Не знаю чи повірила Катя в мою байку, бо я та однокурсники, то речі, які важко поєднуються. І вона це знає, але сподіваюсь – не акцентуватиме на даному випадку уваги.

- Не думав я, що у свої тридцять з копійками стану студентом і, мало того, ще й перетворюсь на «дівчаток». – крізь сміх обурюється Саша.

- А що я правду їй мала сказати? Як ти собі це уявляєш? Катю, я тут з подачі твого коханого із його братом для вас дім весь день обирали. А затрималась, бо ми планували разом повечеряти, а натомість половину вечора сварились, а іншу цілувались. Але ти не подумай нічого – ми не пара, ми так два схиблених ідіоти із тарганами в головах замість мізків. Так ти собі це уявляєш?

- Майже. Наступного разу не вигадуй ніяких однокурсниць. Просто кажи, що зі мною. Адже це правда, а чим ми займались можеш не розповідати. І всі будуть спокійні.

- Ну, що ти як маленький. Мені ж спокою не дадуть. І, знаєш, я б не хотіла поки щось розповідати про нас. Все й так заплуталося. І визначеності між нами немає ніякої, тому розповідати нема про що.

- Тобто ти погоджуєшся, що «ми» існує?

От же хитрий лис. Перекрутив мої слова, як самому хотілось і все – уперся, що хоч кілок на голові теши. Як би не уникала прямої відповіді, він все одно її випитує.

- Та що ж ти за чоловік такий? Почув те, що хотів почути. Я, між іншим, ще не погодилась бути твоєю дівчиною.

- То погоджуйся.

- Сашо. – обурююсь, посилаючи йому погляд повний докору. Ми ж наче домовились, що я матиму трохи часу і прийму виважене рішення. Але ж ні – він скрутився в баранячий ріг і не відступається, упертюх такий.

- Гаразд, маленька, обіцяю більше не тиснути.

- Дякую. – тихо шепочу чоловіку, накриваючи своєю рукою його долоню.

 А Саша часу не гаяв – переплів наші пальці та не відпускав більше моєї руки. Ще й примудрився кермувати так. За всю дорогу ми більше не промовили жодного слова. Я просто не знала про що говорити, адже всі розмови тепер зводились до наших стосунків. Здається, я вже прийняла цей факт, як неминучий, але все ще вагалась.

- Я зателефоную тобі завтра. – ні, він не питає дозволу, а повідомляє про свої плани, не даючи можливості на оскарження його рішення. – Лягай спати та не муч себе думками, добре? – на мій здивований погляд він лише знизує плечами та пояснює: - Твої плати написанні на обличчі.

- Спробую. – обіцяю не йому, а собі. – На добраніч. – бажаю йому вибираючись з автівки.